ТЮ!
Шрифт:
Як гарно вчора на весіллі бухикав магнітофон: «прівєт, Андрєй, ну, абнімі мєня скарєй». І бульбашка хихотнула.
Кумедно бачити серйозне обличчя дільничного Грицька, як він оглядає місце пригоди, а інспектор ДАІ, імення якого Міністр не знав, міряє на дорозі рулеткою.
Довкола міліції потроху товстішало кільце людей, осердям якого були громадянки Вовчик Федоська і Кучеренко баба Сашка. Вони увісімнадцяте давали свідчення всім купно і кожному зосібна. Г-ка Кучеренко розповідала, як вона визирнула з вікна подивитися, чи не видно на соше автобусу, саме намірялася під’їхати у дальший магазин на трасі.
Так от, з провулку якраз вийшов громадянин Міністр, тобто Петько Балабуха, поспитала, що, мовляв, Міністре, певно не можеш
– Слухай-чуй, Федосько, хіба тобі з-за паркану видніше, ге? Звідки вона могла виїхати зтудова, як там поворот на ферму, городським «жигулям» там нема чого робити. А машина була як ото у Василя Омелькового…
– Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.
– Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.
– Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…
Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.
– Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.
Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.
– Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.
– Нічєво, женщіна, єму уже нє нужна, нє крічітє, - доктор стрельнув пальцями недопалка і поліз до машини.
Міністр зненацька усвідомив вагомі привілеї нового стану. Як там у синів у підручнику: твердий, рідкий, газоподібний. Якби він зараз перебував у твердому стані, чи навіть рідкому з похмілля, подальші Катеринині дії неважко було б уявити, а так - дульки. «Вона до мене, а я пш-ш-ш між пальцями, і прівєт, Андрєй!». Катерина заголосила-затужила, впавши на чорний кульок, що їй його розгорнули лише з одного боку, де обличчя. Міністр-бульбашка з цікавості й сам зазирнув туди через жінчине плече, - побачене не сподобалося йому. «Не руш того, бо то бе», - сказав дружині, але вона не почула. У кульку лежало щось товсте, синюшне, брудне. Лише ріденька мичка рудуватого пітнявого волосся, яка приклеїлася до лоба, зворушила душу Міністра. Він раптом до решти втямив: там він, Міністр, скривавлений, негарний, з вибитим оком, лежить, як сосіска в целофані. І йому защемило в середині бульбашки. І до сліз стало шкода себе. І Катерини, і всього білого світу. Який відтепер існуватиме без нього. І обійдеться? Обій-й-де-е-еть-ся-я-я-я…
Хтось торкнув Міністра за неіснуюче плече. На асфальті, заплямованому міністровими мізками, стояв зажурений літній вже чолов’яга у колись білій льолі, з великими, на його зріст, крилами.
– Не кричи, - стиха сказав Янгол.
– А зараз гай звідси. Не будемо їм заважати. Тут і так до тебе покійного дотовпу немає.
Янгол обережно згріб у жменю райдужну бульбашку і відімчав її на небо, залишивши по собі на Землі крижаний подих вітру і альтовий відгомін старовинного журливого романсу: «Я срібним альтембасом стін не обіб’ю в труні».
– Почуй, Господи, мову мою, стогнання моє зрозумій.
Прислухайся до голосу зойку мого, о мій Царю та Боже ти мій…
Гарно
вичитував з Псалтирія новий батюшка. І що було навдивовижу в селі - українською. Церковний хор з баби Моті Л###уковни, баби Варки, Галі Макарішки, Христини Лавринівни, Ольги та Наталки Макарових (з наголосом на «о»: отак - Макар###ових, тобто, дочок Макара. А що вдієш, коли у селі три прізвища на всіх - Балабуха, Вовчик і Кучеренко. Ось і кличуть або по-батькові: Ничипорова, Василева, Дем’янова, Омелькова, або по-вуличному: Міністр, Голубчик, Костогриз, Ґава, Матроскін - не за мультфільмом, а тому, що його дід служив колись у матрос###ах, Інвалідівна - її батько повернувся з війни інвалідом) тонкими висхлими голосами непевно вступав, коли батюшка замовкав і владно зиркав на хор, даючи сигнал до пісноспіву.Баби вели церковно-слов’янською, бо ще не вивчили, та й не чули ніколи, що «Отче наш, іже еси на небесех» це - Отець наш на небі.
Церква, відновлена в селі, була вже нашого патріархату, себто ще бідна. За стіни їй правила хата, бабифедосьчиного, розкуркуленого колись, діда Лавріна маєток. Як виселили діда, в хаті постала сільрада, а згодом сільрада переїхала, залишивши по собі клуб, а у війну німці зробили з неї комендатуру, а німців вигнали - утворився краєзнавчий шкільний музей, а як музей закрили за викривлення історії, то й залишилася дідизна пусткою. Стояла так, потроху конаючи, до новітніх часів. Цього року в хаті одчинили церкву.
На похорон Міністра людей прийшло багато. Основний континґент - бабусі. Від молодих, шістдесятирічних, до найстарших, дев’яносторічних. Навіть баба Маруся з крайньої в селі хати, а їй дев’яносто перший добігає, на Міністровий похорон пришкандибала, бо її матка й Міністрова баба - двоюрідні сестри.
Щойно селом линуло, що хтось оддав Богові свою душу, баби починали готуватися. Вузлики пакувати. Хто з цукерками, хто з печивом, хто з кілом цукру, хто з банкою молока чи олії, а хто й з півлітрою. Потроху вигулькують з осель. У чистих спідницях і доччиних та синових городських куртках, які там з моди вийшли, а ще цілі та кріпкі. Першою виходить баба Маруся, бо їй далі за всіх йти, хто б де не помер. Хата її - скраю, далі лише луг до Десни та дамба межи двома радгоспними полями. Виходить, гукає сусідку Параску. Далі сунуть баба Сенька, тітка Марушка, баба Марія Василівна, Пріська-горбатенька, тітка Христина, баба Наталка, баба Катя, ще одна Пріська, тітка Оля, тітка Мотря, баба Якилина, баба Параска, тітка Галя, тоді Галина Іванівна, баба Оксюта, а далі вже Федоська Вовчик з бабою Сашкою, баба Федора, Килина Масько, баба Семклита, ще одна Параска, яку звати Пашею, ще одна Пріська на ім’я Проня.
Йдуть і потроху гомонять.
– Оце капусту сікти настроїлась. Думаю, насічу й поставлю. А тоді олієм замажу й хай. Добре, що про покійника взнала.
– Не можна капусту квасити, коли в селі мертяк. Треба чекати, поки зариють.
– Я тоді, як Євхим був повісився у сараї, посікла й поставила. Так вона така, як вата зробилася, і гидка - страх. Свиням висипала.
– І в мене було. Тільки з помидорами. Я їх засолила, а тут Голубчиків зять згорів од току. Помидори як скляні вийшли і водянисті.
Баби чесно відстоювали панахиду, яку справно та ловко правив юний отець Василій.
– Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо до Тебе вдається душа моя, і в тіні Твоїх крил я сховаюсь…
Міністр-небіжчик лежав у труні, оббитій чорно-червоним сатином, з розетками на кутах. Поважний, спокійний, відсторонений, як справжній небіжчик. У сірому костюмі, празниковій білій сорочці, у краватці. Волосся районний морґівський дизайнер, за гроші найнятий Катериною, зачесав йому, прикривши дірку на голові. Міністр-бульбашка наче вперше почув поминальну псальму. Не те, щоб на похороні ніколи не був. Просто завжди встигав до менту ритуальних співів напоминатися і слів не дослухався. А тут твереза промениста Міністрова душа присіла на краєчок шифоньєра і заслухалась.