ТЮ!
Шрифт:
«Наливайте, бо їдять!», а Кетька на прозвисько Борман закричав: «Мені не лийте більше, бо правду казатиму!», Міністр, нічого не пам’ятав. Аж ось прокинувся тут, в екзилі, на своїй солдатській сітці.
Перекотився на бік, ледве встиг підставити ноги, аби не впасти, босак###а подибав на двір. Дзюркнув раз, другий.
Розчаровано дивився на мляву жовту цівку, яка майже не принесла полегші. Струснув останні краплини. Зморозило.
Виплигом повернувся до хати, намагаючись стати маленькою комашкою, щоб не втрапити на очі жінці. Маленька комашка зачепила полою розхристаної святкової сорочки (в якій і спав, бо решту - праздниковий сірий костюм і нові черевики - Катя, мабуть, пожаліла, - стягла і сховала до шифоньєру) ківш над відром, ківш - дзвяк на порожнє відро, воно -
– Щоб ти був, бридаку, уже виздихнув, - сказала дружина.
Нарешті, (у хронологічній вервечці подій, де наші герої з різних точок починають рухатися до епіцентру, щоб там зустрітися, зіткнутися і подивитися, що з того вийде), прокинувся Занадтий. Потягнувся. Сонна ще кров побігла швидше до сонних ще м’язів, сповнюючи їх нетерплячкою нового дня. Голова не боліла, хоча вони з Толіком учора трохи той, репетируючи Толіків ювілей. Занадтий вдався до патентованого засобу: перед сном, вже на автопілоті, проковтнув чотири піґулки активованого вугілля, а прокинувшись удосвіта, з’їв ще чотири. В його нинішньому житті, сповненому окрім усього ще й діловими й неділовими чи не щоденними фуршетами, такі маленькі хитрощі допомагали зберігати в організмі кислотно-лужний баланс.
Енерґійно, до відчутного ефекту попальпував вушні раковини і шкіру навколо них, бо в цих ділянках тіла розташовані біологічно активні точки, пов’язані з низкою важливих органів, і самомасаж стимулює їх. Дві хвилини, за циферблатом, помісив босоніж гумовий масажний килимок, розтер ступні масажною щіткою, яку всюди возив з собою. І сказав собі: «Я здоровий, бадьорий, свіжий. Всі системи мого організму працюють нормально. Сьогоднішній день не завдасть мені неприємних сюрпризів, а я намагатимусь не заподіяти собі зла».
Під пружними контрастними струменями душу розмірковував над статтею, бо завтра треба віддати до газети. «Радянська різнонаціональна опозиція, постійно знищувана і спорадично воскресаюча суспільна думка ніколи не припиняли пошуки самого осердя удатного і масштабного сучасного канібалізму, натрапляючи поетапно то на качку, то на щуку, доки дісталися яйця і вістря голки, на якому містилася смерть більшовицького Кощея. Це яйце - комуністична партія, голка - його ЦК і політбюро, а її вістря - вождь. В Україні один з найм’язистіших мацаків московського спрута…».
– Занадтий, тобі час!
– почувся голос давнього друга Толіка Люмбаґа.
– Я вже в сідлі.
– Може залишишся на день?
– Люмбаґо мав вигляд банальний, заспаний, ще й позіхав.
– Ти ж міг бути на зустрічі з виборцями.
– Не можу. Поклич дружину.
– Мадам, тебе Вова хоче.
– Доброго ранку, Нюсю. У твого здобичника в голові вава. Поки я збираюся, записуй, а тоді йому обов’язково зробиш. Одну столову ложку гарно подрібненої сухої м’яти, одну чайну ложку цукру, півложки солі залий літрою окропу, потримай хвилин п’ятнадцять і проціди. Налий у тазик літрів п’ять гарячої води, розчини в ній двадцять п’ять ложок морської, а як нема, то звичайної солі, хлюпни отої м’ятної води. Зажени його ногами в таз, і нехай поволеньки, маленькими ковточками, вип’є решту м’ятної настоянки. За двадцять хвилин стане як огірок і зможе все починати знову.
«Як там я придумав? Хай йому чорт, класики попереджують - записуй одразу… А-ну з розгону: один з найм’язистіших мацаків московського спрута… московського спрута… А ловко сказалося, і «мацак» гарне слово, сказати, б автохтонне. Хай той Колісниченко не приндиться, що лише письменники можуть, ми теж не з лопуцька. По дорозі додумаю».
Занадтому не було жодних знаків, окрім того дурнуватого сну, який на відміну від решти і більш яскравих снів, не забувся, прилип, крутився в голові, сіяв неясний смуток. Проте непримітний ранок з безліччю побутових дрібниць, переліку і художньому осмисленню яких класики завдячували грубезними томами, з зібрання яких згодом мурувалося щось таке, на віки, як Стоунхендж, розрадив, бо не віщував нічого тривожного. Ми не класики, але майбутнім слідчим важлива буде кожна подробиця. Отже, залишайтеся з нами.
Занадтий
одягався після душу, ковтав на блискучій Люмбаґовій кухні шпарку каву, виводив авто з гаража, вмощувався на сидінні і відчував, що жити - гарно. Хіба трохи запізно життя для нього увійшло у фазу неперехідного задоволення. Втім, що то для чоловіка за вік - полтиник, та ще й такий, що клацне на лічильнику через півроку? Екватор. І відчуття екваторіальні - довкола саме життєве літо.Втім, в інших порах року Занадтий ніколи й не жив.
Відтоді, як усвідомив, що він - примха природи і створений у хвилину її найбільшого вдоволення собою. Під час судомної блискавки його зачаття, доля, як муркотлива пещена кицька, неголодна, нехолодна й нехвора, шукала об чию б потертися ногу… Як там у класиків? «Пташки летять, я слухаю, хмарки летять - милуюся. Милуюся, дивуюся, чогось душі так весело».
Об’єктивно, кебети і здібностей Занадтому було одміряно не аж надто. Але був він - дуся. Непереможній чарівливості й чарівності Занадтого скорялося все. В нього закохувалися вчителі і викладачі, собаки й діти, жінки й чоловіки, підлеглі і начальство, стоматологи і начальники відділів кадрів, бабусі і міліціонери. Як у Жерара Філіпа, Алена Делона чи Івана Гаврилюка. Там, де іншому знадобилися б відбійний молоток і кайло, Занадтий міг лише всміхнутися приязно. У його присутності світ озонувався і солодко здриґався у передчутті чогось… Може, навіть чогось такого… Чи напевне чогось такого, що й ну. Сказати, що Занадтий свідомо користався цією своєю зброєю масового ураження, - то ні. Скорше, не зловживав, бо допіру не мав окресленої мети. Аж до початку Нової Ери. Яка попри волячонеспішний крок історії завжди заскочує зненацька.
Занадтий ще застав ті, оповиті серпанком давнини, роки середньовічної радянщини, які для свіжішіх поколінь вже вляглися в архіви спільної пам’яті десь між татаро-монгольською навалою і якоюсь війною Червоної та Білої троянд, і нічим живим уже не відгонять. Так ось, тоді хтось з кремлівських вождів, розмірковуючи, кого б то ощасливити підвищенням по службі, сказав: «Может, этого красивого молдаванина?»*. Бути красивим молдованином стало не менш престижним, ніж. І людська привабливість почала котуватися серед тих, що кидали свої серпи й молоти, пуанти й мікроскопи і підсідали на наркотично-запаморочливий процес роблення номенклатурної кар’єри у рай-, міськ-, обл-, рес-, це- комітетах. * Хто сказав? Кому треба було, той і сказав. А йшлося про Брежнєва, коли той був першим у Молдавській компартії, це - достеменно.
Дусю-Занадтого життя тут і почастувало медяниками, засвистіло у глиняний ярмарковий пищик і зачукикало на нозі, обережно притримуючи за руці. На разі опинився на перспективній посаді у Великій Хаті. І перспективи б не забарилися, бо люди сказати «ні» цьому зеленосіроокому ловкому мужчині з таким щирим приязним поглядом і твердим чоловічим рукостисканням просто не могли. Та чого тут розводитися, всі знають: щось маєш - користайся, а ні, - то тихо будь. Як миша під віником.
Аж раптом. Хтось скаже: незалежність була вислідом боротьби народних мас, нехіттю низів і незмогою верхів. Інші заперечать: все було, як у казці - миша бігла, хвостиком змахнула, яєчко впало і призвело до шокового стану і тих, у кого з рук випорснуло, і тих, кому до роззявленого рота втрапило. Кожному вільно пристати до будь-якої думки.
Але у дев’яносто першому всім замакітрилося, як після молодого вина без консервантів.
Занадтий запам’ятав той день фотографічно, не аналітично. На центральній площі столиці, під монументом якійсь, тепер точно не пригадаєш, Жовтневій, здається, революції, тінейджери і тінейджерки почепили на недозрілі голови білі смужки «Я голодую», напнули на холодній осінній бруківці намети і виставили вимоги до влади. А влада, замість ужити заходів, сіпалася і звивалася, як черв’як на гачку.
Занадтий уперше спізнився на роботу. Вулиці закоркували щільні колони вузівців, петеушників і школярів - цуценята ейфорійно випробовували на старезних псах молоді ікла й пазурі. Занадтий з’явився на службу, коли в секретарки Віточки скипів чайник, і на чайну церемонію збіглося кілька функціонерів.