Чтение онлайн

Йому нарешті відкрився світ. Не той, стерилізований і кастрований, дуже ідейний, за путівкою совіцького «Спутніка»: ходіть по двоє-по троє, про побачене-почуте звітуйте керівникові групи, здавайте гроші на вінок Карлу Марксу, не спілкуйтеся з людьми - кругом шпіони, не ходіть на стриптиз - можливі провокації. А справжній, розмаїтий і привітний до удатних, ще й метикованих і неледачих. Усміхнений до них і напхатий дібрами*. Зручний і пристосований до життя. Достобіса привабливий. В якому є океан, Ніагарський водоспад, напахчені парфумами туалети і інтелігентні поліцейські. Який ще й платить грубі гроші за лекції. Його, Володьки Занадтого, лекції. Про стан і перспективи.

* Колись почув проповідь священика-уніата: не хвалітеся дібрами (тобто добром у множині), а хвалітеся… і далі за текстом. Занадтому ці «дібра» сподобалися.

Нинішнє

його політичне обличчя, воно ж - імідж, утворилося у сприятливий спосіб. Або у популярному викладі: як політик Занадтий був не надто лівий і не занадто правий, а гойдався на найнадійнішій з погляду механіки точці, - на цвяшкові. Пульсація всього сущого вловлювалася найчутливішим індикатором - політикою, і її вібрації творили свої вічні вихиляси: підносили тих чи тих до небес, відповідно, занурюючи протагоністів у багно, а на центральних цвяшках люди й речі лише погойдувалися, дужче чи тихіше, залежно від балів шторму. Це як у макітрі з варениками у сметані, яку (макітру) хтось безугаву підтрушує, і відтак вареники зверху випадають в осад, зісподу переміщуються нагору, а серединні радіють з вірно обраного місця в житті. І коли публічно прозвучало зухвале: а чи не поборотися йому за вищий приз, за срібну, сказати б, салатницю, за кубок чемпіонів, за Оскара, за жовту майку лідера, - ніхто не засміявся ущипливо, не стенув зверхньо плечима. А кому ж, як не йому й боротися. Занадтому Володимиру. Колись у київського «Динамо» було таке гасло: покладемо золото до кубку! «А що, - віднедавна казав собі парламентарій Занадтий, - відсвяткую полтиник з парламентським кубком, а там уже подумаю, чим його заповнити: міністерством, спікерством, а чому б і не президентством!» Іноді похоплювався: може не називати поки що це словами, аби не наврочити? Але політика взагалі річ неконкретна, і складається із слів. Як там у Вільяма нашого, у Шакеспеара сказано: слова, слова, слова. Тобто, говорили-балакали… Бо мрія іноді видавалася навіть йому, мазунчику долі, неймовірною і недосяжною, як не божевіллям, то легковажністю, з дитинства ж добре затямив, що можновладці колись були людьми божественного походження, а донедавна - продуктом непоборних історичних закономірностей.

Віднедавна зрозумів - зараз усім можна. Звісно, не впідряд.

А тим, хто дуже й дуже хоче. Занадтий хотів. Настільки, щоб уже й моглося. А можеться настільки, скільки знається, а знається від того, що думається, а думається, бо на те в чоловіка голова. Рондо.

–  Хтосе Хтосевичу? Вітаю.

–  Саме Самовичу, радий, радий. І дарма, що Сам Самович сидить в офісі за морями-океанами, а Хтось Хтосевич - у скромнішому, у Києві.

Як мікронними золотими нитками проштрикують зараз щоки притрюханих уже красунь, аби золоте павутиння надало обвислим ланітам дівочої пружности, так невидима й орґанолептично невідчутна хвильова сітка прошила зараз усе надземелля, ґвалтуючи нашу поважну пані-планету, збуджуючи, тонізуючи, стимулюючи простір. Інформація, інформація, й ще інформація - план (не той, що в соціялізмі, а наркотик), героїн, маріхуана, екстазі, кокаїнова доріжка сучасного життя. Вона (і кокаїнова доріжка, й інформація) лізе зусібіч, тарганячо незнищенна. Вже й не чув би її, не бачив би. Бо досить катастроф і нещасть у приватному житті, щоб смикати за оголені нерви ще й горами трупів, терактами, маніяками, миротворчими континґентами, цінами на бензин. А вона (вже тільки інформація) безугаву бринить, невидимими золотими нитками обплітаючи атмосферу, видзвонює самовдоволено: всесвітній час NN годин, NN хвилин, прослухайте всесвітнії новини. Крутімо скорше коліщатко приймача, до приємного, заспокійливого, до лагідного, на кшталт «не питай, чого в мене заплакані очі».

Не вдасться. Бо в огромі всесвітнього ефіру вухо периферійно чіпляє знайоме прізвище. Й вдруге.

–  Ми проаналізували ваші міркування. Чотирьох можна розробляти: Аґрарія, Натураліста, Жінку-воїна і Занадтого.

Цікаве псевдо.

–  Це - прізвище.

–  Передайте йому мої вітання. І запам’ятайте: те, що гарно спрацювало у Білому Домі, не пройде на Банковій. До слова, операцію «Моніка» віднесли до кращих операцій року. Геніальна у своїй простоті ідея, оперта на точне знання менталітету народу й бездоганний розрахунок щодо розкладу політичних сил. Ви, здається, були причетні до неї?

Вітаю.

–  Дякую. Це я придумав епізод з сигарою. Думаю, він стане класикою жанру. До

речі, спершу ідея була забракована як така. Старші товариші сказали, що з дусі-Білла яструба зробити не можна за природою речей.

–  Знаю. Це ще раз доводить велич Центру. Жодних амбіцій і дідовщини у керівництва - визнали свою помилку і виграли. Як кажуть у Росії: «каждое лыко - в строку». Даруйте, ще не перебудувався на країну вашого нинішнього перебування. Як вивчу тамтешні прислів’я - скористаюся.

–  Я вас зрозумів. Тут потрібні нові підходи й нове мислення. Я згадую, яка то була блискуча ваша ідея - запустити в Росії дезу, що після операції Єльцина підмінили, і ядерна валізка - в руках у двійника-маріонетки. У цивілізованій країні це вибух, скандал, громадянська війна. А там? Вгадувати, де справжній Бе Ен, а де підробний, стало національною грою росіян. А тут взагалі… Спробували механічно випробувати той самий прийом на останніх виборах, і геть програли. Деза, що країною править не нинішній Президент, а його двійник, взагалі пройшла поза увагою.

Нуль емоцій. Сколихнути цей кусень сала? Ви знаєте, до речі, що сало навіть радіацією не вражається?

–  Не треба панічних настроїв. Доручення у вас серйозне.

Упораєтеся, - здобудете гарний трамплін у кар’єрі. Йдіть від парадоксу. Українці для нас - народ непередбачуваний.

Спрацює або надто складне, або щось простеньке. Творчих вам успіхів на благо Центру, а отже, на наше. Чекаю звітів. І пам’ятайте, визначити лідера серед чотирьох претендентів треба негайно. Розпочинати підготовку до президентських перегонів не буває зарано, буває запізно. Ми не можемо розпорошувати сили Центру. Хай! Себто, хай живе!

Занадтий, вмостившись в авті, звично натицяв електронного записника. Номером першим на сьогодні значився візит до тещі. Теща Семклита, або по-сільському баба Сенька, жила на протилежному кутку Тихих Вод. Лягаючи у приватну клініку для схуднення і виведення з організму шлаків, дружина Ліда нагадувала й нагадувала Занадтому про візит до її матері в село. Однокласниця з сільради зателефонувала Лідці Занадтій: її мати написала заповіт на хату якомусь молодикові, який заприсягнувся доглянути Сеньку до смерті. Хід сильний. На аварійні роботи часу майже не залишалося, поки до Києва не докотилося, що в Занадтих чужі люди стару, хвору матір доглядають. Лідка кликала бабу Сеньку до себе ще торік. Але та вперлася: не поїде в город нізащо. Хоч і сто років їй буде. Хоч і двісті. Хоч і двісті п’ятдесят.

Ще совіцький Занадтий колись захопився студіюванням механіки людських стосунків, яка виявилася не складнішою за сопромат. Прочитаний напівлеґальний у застійні часи Карнеґі - емісар вільного світу - збурив усе його єство. Доти не замислювався, що спілкуватися - наука, і як така, «імєєт много ґітік». Ширвжиткова популярна філософія спілкування цього Карнеґі, застосована допитливим Занадтим у Великій Хаті, серед зануреного у мухоїдські будні, нецікавого до усього, поза технічним обслуговуванням життєвих процесів своїх організмів, спілкувального простору, довела його (Занадтого) до висновку, що загалом люди - примітивні та несконцентровані, а як не примітивні і сконцентровані, то - ледачі. Взяти їх голіруч, справа не така й складна. Окрема категорія - жінки. Яких він не те, щоб за людей не мав, але серед людства виокремлював. Жінки погано надавалися до наукового упорядкування, вектори їхніх сіпань і стрибків були непередбачувані, як у бліх (ти думаєш, що дама бентежиться через твої слова, а у неї на гадці - як стати так, щоб не видно було драної колготки), логіка їхньої поведінки - збагненна лише їм самим.

«Льоха!
– для тонусу роздратувався Занадтий, лаючи дружину, - погано кликала. Зараз скажу бабі, хай негайно дарує свою халупу кому хоче й їде до нас». Звідкись на дорогу вихопилася курка з плямою зеленки на спині. Занадтий гуднув, сполохав її. Давно не був у селі. Дивись, Володько, на дорогу! Щоб не заздрив сільський електорат, Занадтий їхав старим синовим «жигулем» і почувався невпевнено. Руки вже встигли звикнути до фордівських реакцій і не хотіли згадувати архаїку. Вранішній пік скінчився. Кому треба, вже розставляли банки з молоком на базарі і відмикали двері київських офісів. Пустельна дорога тішила. Занадтий газонув. Перше, що він побачив, вихопившись з сільського шляху на шосе до Собачого хутору, де жила теща, був чорний вухатий собака, який неквапом перебирав лапами до неонової вивіски «Розслабон». Занадтий різко викрутив кермо праворуч, аби не збити пса, і раптом «жигуль» струснуло ударом…