Xронос
Шрифт:
«Що є, то було вже воно, і що статися має — було вже, бо минуле відновлює Бог!» — укотре нагадав про себе Еклезіаст. Колись ця цитата втішала винахідника у години сумнівів. Спираючись на старозавітні милиці Еклезіаста, Койфман тоді міркував, що хрономат — теж богоугодна річ. І якщо вже цей пристрій відновлює біологічне минуле організму, то без участі Бога це ніяк не могло б відбутися, позаяк операції з минулим — Його прерогатива. Згодом професор відкинув цю думку, як жалюгідний забобон. Але Еклезіаста продовжував любити.
«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене…» —
Після старозавітного Пророка у пам'яті Койфмана затріщало від якихось шалених формул. Порухом свідомості він розвіяв цю цифрову мошку. Прояснення надійшло від святого Августина: «Час „існує“ хіба тільки тому, що він прямує в небуття» — «Сповідь», Книга одинадцята, Частина XIV.
Так, метою часу є смерть. Винаходом хрономата професор поставив біологічному часові міцну перепону на шляху до мети. І саме в цьому ракурсі справа його життя зіграла з ним дурний жарт. «Ні, не думати про це. Краще не думати», — скомандував собі Койфман і до болю заплющив очі. Трохи полегшало, але це було радше полегшення перед катастрофою.
Професор уже відчував помахи тисячі крил і зловісне каркання. Так у його пам'ять приходив Гайдеґґер — шумом зграї ворон. Койфман не любив Гайдеґґера з його непролазною мовою, з його розламаними навпіл словесами-категоріями. А найбільше філософ дратував професора тим, що цими макабричними і ні на що не придатними засобами таки потрапив висловити одну з істин, що стала ключовою в долі Койфмана та самої реальності, видозміненої ним.
«Техніка — не просто засіб. Техніка — вид розкриття таємності», — закаркало в професорській голові. Це була лекція «Питання про техніку», прочитана Гайдеґґером 1953 року в головній аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища.
«Місія розкриття потаємності як така у всіх своїх видах є ризиком. Так, там, де все присутнє постає у світлі причинно-наслідкових взаємодій, навіть Бог може втратити все святе і високе, всю таємність своєї далечі», — погрожував Гайдеґґер.
Розкриваючи таємність біологічного часу, Койфман знав, що ризикує, але науковий азарт засліплював його. Коли людство з подачі професора осідлало біологічний час, Бог іще більше «втратив позиції», а церква занепала. Час як інтимна незворотність фізіологічних процесів припинив повноцінно існувати. Ніхто з недужих більше не молився святому Пантелеймону, не прикладався до святих мощів і копій Туринської плащаниці, оскільки темпоральні ін'єкції гарантовано давали втечу від хвороб і відтерміновували природну смерть. Хрономат за коефіцієнтом корисної дії «перевищував» Бога.
Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти — культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями.
Лежачи на зім'ятому простирадлі, професор Койфман, як корова, ремигав цими не новими для нього думками, коли до палати без стуку увійшли двоє кремезних медбратів.
— Професоре, Ви, напевно, забули, що сьогодні тридцяте число, — мовив один, поклавши палець на кейс із емблемою у вигляді людиногодинника.
— Тільки не це! Я хочу вмерти від старості! Вмерти своєю смертю! Невже я багато прошу, ви, тварюки?! — заголосив Койфман.
— Професоре, ми люди маленькі. Ми лише виконуємо приписи вашого лікаря — раз на
місяць ви маєте отримати місячний темпоральний імунітет. Нагадуємо, що таке рішення — це ще й свідчення піклування держави про Вас, — відповів медбрат.— Чому лікар сама не приходить? Я не бачив її півроку.
— Професоре, Ви — геніальний винахідник. І медицина, і все людство завдячують Вам колосальним стрибком прогресу. Але при останній зустрічі Ви мали необережність обізвати Вашого лікаря тупою свинею. З огляду на це…
— Я не збираюся виправдовуватись. Вона справді тупа свиня! По-перше, тому, що намагається виставити мене хворим. По-друге, тому, що змушує мене «лікуватися» ін'єкціями біочасу! — заскреготав зубами Койфман.
— Дозвольте, в такому разі, запитати, чи Ви й далі вважаєте правдою чутки про урядову змову з приводу розробки темпозахисних технологій? — поцікавився медбрат, усміхнувшись із вишколеним лукавством.
— Так! І дуже скоро всі ви, тварюки, самі станете жертвами цієї змови. Ви всі беззахисні перед будь-яким темпоральним грабіжником і перед державним свавіллям, втіленим у хронотехнологіях. Ви вже зараз боїтеся виходити на вулиці… — закашлявся професор.
— Ми нічого не боїмося, — лукаво усміхнувся медбрат.
Розгадавши цю посмішку, Койфман нарешті збагнув, що його відвідувачі не мали нічого спільного з медициною. Це були агенти служби внутрішніх справ з бездоганним вишколом, приставлені до нього для психологічних зондувань. «Ну, то буду з ними відвертий», — постановив собі Койфман.
— Коли я побачив, на яку отруту перетворили мій винахід, я почав шукати протиотруту, — продовжив він. — Хроножилет — не вигадка! Я передав цю розробку керівництву свого інституту, щоб захистити кожну людину від нападу. Це невидима броня, яка не дає хрономату впливати на темпоральне поле організму. Хроножилет мав піти у масове виробництво. Але уряд вилучив розробку, залишив її для своїх секретних потреб, а мене заперли в цю психушку, щоб поховати тут заживо. І ви ще шантажуєте мене, щоб я працював на владу, сидячи в цій стерильній тюрмі!
— Ми? Вас шантажуємо ми?
— Ви-ви, сексоти чортові! Я читаю все це між рядків! Їм потрібен мій розум, але вони його не отримають! Так їм і передайте.
— Професоре, на жаль, ваш хворобливий стан не дозволяє вам повернутися до активного життя, — скрививши тонкі губи, промовив «медбрат». Його мовчазний напарник розкрив кейс із хрономатом.
— Прибери від мене цю штуку! — заволав професор. — Чому я не знищив це все ще на початку? Чому? Прибери! Я хочу вмерти від старості! Вмерти від старості!
Койфмана притисли до подушки, після чого світ у його очах потьмянів, а потім знову прояснів, як після сонячного затемнення. Агенти безшумно випарувалися з кімнати. Професорові не конче було дивитися в дзеркало, щоб дізнатися, що сивин у його чуприні трохи поменшало. Він також відчув, що біль від поліартриту в пальцях дещо стих. Його знову примусово омолодили на місяць. Зміни сторонньому оку були майже непомітні.
Це було ніяке не лікування, а банальний психологічний тиск. Знаючи вдачу вченого, йому безсоромно натякали, що за непоступливість його можуть вічно підтримувати в нормальному фізичному стані, не випускаючи з неволі. Ті, хто спланував це все, знали й те, що на самогубство професор не піде — це була б для нього ганебна капітуляція перед невидимим супротивником. Зайвого часу у них було достатньо, щоб чекати, доки він дозріє до компромісу. Ба більше — увесь час країни буквально перебував у їхніх руках.