Чтение онлайн

А що він міг згадати про хроноферез? 12 утрачених років, які не прожив ні на йоту! Жодного спогаду, окрім кількох секунд вселенського болю. У хроніці існування Марка утворилася грандіозна чорна діра. Здавалося, вона розширювалася, стрімко заміщаючи його приватний світ пусткою. Цього дня вислів «вирвані роки» набув для нього нищівної конкретики.

Він безсило затягнувся своїм недопалком — просто щоб через дим діткнутися себе колишнього. Груди здушив кашель. Він сплюнув на долоню трохи крові. У тюрмі Марк справді міг жити. Але цього разу його обікрали, позбавивши навіть права на тюрму. Рештки життя витекли з нього через пекельний портал, прокладений злою іграшкою хрономейстера.

Марк Патон підкотився на візку до вікна

й підважив носаком черевика блок паркету. Басова струна лисніла в заглибині підлоги гадюкою, готовою до стрибка. За вікном загусав вечірній туман. Із запаленого носа текли якісь мокроти. Марк придивився до сизих клубів, що вирували по той бік скла. Йому раптом здалося, що хтось видуває з туману портрети його жертв — деякий час знайомі лиця розбухали і ніби лускали від натуги, а потім уся та пекельна фігуративність розчинилася в шаленому бігу молекул. Марка пробрав справжній розпач. Він заплющив очі, але перед його внутрішнім зором так і пінилася ця сіра маса, то накочуючись, то відпливаючи, щоб повернутися знов.

Він довго бив себе по голові скоцюрбленими кулаками, пробуючи витрясти звідти цей смог. А коли геть знесилів, то в його каправій душі зродилося бажання помолитись. Марк Патон на прізвисько Удав не знав жодної молитви, тому помолився як міг:

— Боже, мені хана. Якщо ти є і якщо тобі не насрати… треба щось рішать.

Боло стояв перед фанерним столом начальника цеху. Начальник з-під лоба свердлив Боло недобрим поглядом. Боло не знав, куди подіти свої великі вузлуваті руки. Потягся було до носа, щоб пощипати в ньому довгі волосини, але в цю мить згадав, що старенька мати радила йому утримуватися від поганої звички, аби він справив добре враження під час співбесіди. Боло утримався, і в результаті його рука, недонесена до точки призначення, повисла в незрозумілому жесті.

— Ви хотіли мені щось сказати? — наїхав начальник цеху.

Боло спробував згадати, чи радила мати вимовляти на співбесіді якісь слова. Боло не міг цього згадати. Тож Боло вирішив діяти на свій страх і ризик.

— Я… — почав було Боло, але несподівано замислився і змовк.

— Ви?.. — очікував начальник.

— Я хочу цю роботу, — не вірячи сам собі, випалив Боло.

Боло не хотів цієї роботи. Боло не хотів жодної роботи. Боло волів би й далі гратися своїми іграшками. Але мати казала, що вона вже стара, тож йому треба подбати про себе самому. Боло почухав пархату лисину, щоб якось використати так недоречно підняту руку.

— Скільки вам років? — застав зненацька начальник.

— Вісім, — відповів Боло після тривалої паузи.

— Коли це вам було вісім? — єхидно скривився начальник.

— Мені завжди вісім, — твердо випалив Боло (що-що, а свій вік він знав точно).

— А чому в паспорті написано, що ви народилися півстоліття тому?..

Запитання повисло в повітрі. А тим часом Боло казав правду. Його розумовий розвиток з невідомих науці причин зупинився у восьмирічному віці. При цьому тіло Боло продовжувало свій поступ деградації згідно із загальнолюдськими нормативами. Начальник цеху відчув саме цю невідповідність віку тіла вікові свідомості — інфантильний вираз очей і невпевнені рухи у виконанні вельми підтоптаного чолов'яги. Запала незручна мовчанка.

«Ідіот — значить, можна платити за найнижчим розрядом», — зметикував начальник цеху. Він раптом відчув до Боло деяку поблажливість.

— Ви ще граєтеся пістолетами? — спитав начальник примирливо.

— І пістолетами, і машинками, і…

— Це вміння вам знадобиться. Ваша робота полягатиме в тому, щоб натискати на курок хрономата. І все. Нічого складного. Платимо негусто, але чим багаті, як то кажуть… Ви готові?

— Готові, — відповів Боло з бадьорим полегшенням — за себе і за маму.

Інструктор провів

Боло відразу до цеху, щоб наочно пояснювати суть виробничого процесу. У цеху смерділо недозрілою пташиною плоттю, прокислим жиром і соціальною незахищеністю. Боло почало піднуджувати. Голос інструктора ніби віддалився і став незначущим фоном. Над конвеєрами схилилися кілька працівників у засмальцьованих робах. Боло зрозумів, що то й були темпомодифікатори, чиїм братом по цеху він так нерозважливо погодився стати. Перед кожним із них повзла стрічка, на яку із жерла подавача з інтервалом півтора метра вискакували курячі яйця. Для яєць були передбачені заглибини, однак раз-по-раз якесь зіскакувало з конвеєра й безславно тріскало об підлогу. І таким браком, за висловом інструктора, ставало 20 відсотків «яйцепродукту».

Коли приголомшений Боло нарешті розгледів у руках темпомодифікаторів промислові хрономати, його інтерес до роботи піднявся трохи вище плінтуса. Щойно яйце під'їжджало поближче до працівника, той приставляв до нього хрономат і натискав на курок. Липка шкарлупа вистрілювала на всі боки. «Яйцепродукт» за мить роздувався в десятки разів і перетворювався на «куропродукт» — живе курча вагою близько 2,5 кг. Але жити цьому курчаті судилося не більше трьох секунд, бо конвеєр виносив його просто на леза сікача, що спритно відтинали істоті голову, а тушка бройлера падала в шахту, де піддавалася подальшій механічній обробці. Ні квокнути, ні кукурікнути «куропродукт» за своє блискавичне життя не встигав.

— Генетично організм курей розрахований на сім-вісім років життя. Одна курка, щоправда, встановила Гіннесівський рекорд, проживши чотирнадцять років, але це скорше аномалія, — бубонів інструктор. — Хрономат запрограмований на забір семи тижнів із вродженого запасу кожного «яйцепродукту». Це саме той час, протягом якого бройлер встигає розвинутися до рівня наших харчових потреб. Як бачите, темпоральна модифікація дозволяє вирощувати одиницю «куропродукту» за лічені секунди. Наша компанія динамічно розвивається, втілюючи місію: «Миттєвому життю — миттєву смерть!» Комітет захисту тварин, до речі, схвалив цей слоган, хоча й з певними застереженнями. Але вам, я бачу, це нецікаво. Що ж, розумію. Прошу до роздягальні.

Боло виділили окрему металеву шафку, видали робу. Врешті-решт, дійшла черга до знайомства з правилами поведінки й технікою безпеки. Перед Боло поклали папір із переліком заборон. Боло не любив читати, але намагався зобразити на своїй мармизі зацікавленість. Він повільно розібрав кілька пунктів. Наприклад, те, що темпомодифікаторові забороняється їсти яйця з конвеєра, кусати живих бройлерів після модифікації, виносити з цеху «яйцепродукти» чи «куропродукти», у якому б стані ті не були. Заборонялося також змінювати налаштування хрономата, виносити хрономат із цеху, приставляти його контактну передню частину до свого або чужого тіла. Заборонялося приносити до цеху токсичні та вибухонебезпечні речовини, курити і вживати алкоголь на робочому місці тощо.

Найголовніша заборона, на якій акцентував інструктор, була сформульована так: «Забороняється вживати внутрішньо час, акумульований у промисловому хрономаті! Пам'ятайте: темпоральний гібрид куроподібних і homo sapience — так званий куропітек — є нежиттєздатним!»

— А як це «внутрішньо вживати» час? — зацікавився Боло.

— Забраний у яйцепродукту час акумулюється у сервері хрономата, — пожвавився інспектор. — За день працівник у середньому модифікує до тисячі яєць. Залежно від темпу вашої роботи зібраний запас часу може становити від ста десяти до ста п'ятдесяти курячих років. Я наголошую: ку-ря-чих! Цей час для людини непридатний. Його після кожної робочої зміни утилізує старший майстер-модифікатор. Тобто зливає у спеціальні контейнери. До речі, цей самий майстер за обсягом заряду вашого хрономата задокументує рівень вашого виконання виробничої норми. Усе зрозуміло?