Чтение онлайн

Але чому вона така дивна? Певно, щось не гаразд! З оксамитних очей Сніжинки ллється смуток, вона здалека гукає:

— Суоне! Жодної хвилини не можна гаяти!

— Що трапилось?

— Молодий хлопець. З Школи номер сім. Експеримент. Нижчий вимір. Чорний Змій!

Сніжинка випалила все це одним подихом, але Суон все зрозумів. Його бліде обличчя поблідло ще дужче, ясні очі під навислими бровами потемніли.

— Що в нього вражене? — глухо запитав він, пориваючи за собою дівчину вперед, до Інституту.

— Серце. Параліч.

— Де він?

— В лабораторії. Я все приготувала. Асистенти чергують. Конденсована

енергія є. Психодонори ждуть.

— Добре. Добре, Сніжинко. Ах, яка біда! Чорний Змій. Це майже безнадійно!

— Суоне! Сама Велика Матір прохала за нього!

— Не говори мені цього, — з болем сказав Суон, хутко підіймаючись по сходах. — Хіба життя кожного з наших сучасників не повинне бути врятоване будь-що?

До Суона підбігли дівчата-помічниці. Вони майже на ходу одягли його в білосніжний халат. Двері в лабораторію відчинилися. Над ними спалахнув вогняний напис:

УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!

А трохи нижче — попередження блакитними буквами:

ТИША І СПОКІЙ. СЕРЦЕ В НЕБЕЗПЕЦІ!

Суон одразу кинувся до операційного підвищення, блискавично оглянув оголену постать. Хлопчик! Ще зовсім хлопчик!

— Де енергоаналізи? — коротко запитав він.

Помічниця Сніжинка миттю ввімкнула демонстраційний екран. Згасло денне світло. На екрані попливли світляні зиґзаґи. Потім виникло гігантське пульсуюче серце. Воно було темно-синім, в окремих місцях його прорізували сліпучі блакитні цяточки. Сяйво навколо серця було слабким, тьмяним, промені його загиналися, в’яло тріпотіли в ефірі, ніби водорості за течією. А поміж ними ясно чорніла густа павутина, яка проникала глибоко всередину пульсуючої сфери.

— Занадто сильно вражено! — прошепотів Суон. — Занадто сильно. Як це сталося?

— Він захистив свого вчителя Сонцезора від Чорного Змія, — схвильовано сказала Сніжинка. — Сонцезір теж тут.

Тільки тепер Суон підвів голову і оглянув присутніх. Він побачив давно знайоме обличчя знаменитого Учителя і філософа, космонавта і видатного теоретика. Коротко кивнув. Погляд Сонцезора був тривожний і важкий.

— Чи є надія? — глухо запитав він.

— Надія є завжди, — відповів Суон. — І повинна бути завжди! Того, хто закриває серцем друга від смерті, будь-якою ціною треба повернути до життя. Ведіть психодонорів!

За кілька хвилин психодонори пройшли крізь установку, де аналізувалась їхня сердечна енергія. Порівнювались дані Ясноцвіта і тих, від кого треба було брати енергію. Після перевірки Суон спохмурнів.

— Не підходять. А час не жде. Його серце ось-ось зупиниться. Добу — не більше — підтримаємо. За цей час потрібно знайти нових донорів. Випадок виключний. Вражене все серце. Необхідна майже повна заміна. Допоможе лише абсолютно гармонійне серце. Те, що в нашому Інституті назвали «космічною половиною».

— Що ж робити? — розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.

— Рано ще плакати, дівчинко, — суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. — Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.

«СЕЛЕНІТ»

Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.

Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.

Розгублено

переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.

— Добромире!

Хлопець обернувся, подивився на неї.

— Що тобі, Зоре?

— Я втомилася. Я хочу спочити.

— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.

— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.

Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.

Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:

— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.

Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.

Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.

Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.

Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:

— Зоре! Чуєш, Зоре?

— Чую, — прошепотіла вона.

— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.

— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.

— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.

— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.

— Зірки. Зоряне небо.

— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. — Розкажи, що ти маєш на увазі.

— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не має значення. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.