Классическая проза

Після гетьмана Юрія Хмельницького на Українї стали два гетьмани. На східній Українї, на чорній раді в Ніжині 1668 року, козаки й народ вибрали гетьманом Івана Бруховецького, на західній Українї, в Корсунї, козацька старшина настановила гетьманом Павла Тетерю. Од того часу Україна роздїлилась на дві половини…

Громовик ухопив своєю гарячою, як огонь, рукою білу руку Зірниці й поцілував гарячими устами. В синьому небі блиснули срібні блискавки і погасли. Грім загримів стиха, неначе веселенький сміх розлігся в хмарах. Зірниця глянула на чорні Громовикові кучері, на блискучі очі і сказала: – Я тебе люблю, але…

Як було бабі Парасці п'ятедесят шість рік, помер її чоловік Омелько Гришенко, і помер не вдома, а в Василькові. Гришенкова оселя була коло самого вигону, край села, а за широким вигоном був панський лісок, що тягся на верству смужкою вподовж села аж до річки. Саме проти Омелькової оселі в лісі стояла…

Саме на покрову ввечері в дев'ятій годині сиджу я край вікна й п'ю чай. Коли чую, по Владимирській вулиці загуркотіли вози пожежної команди. Гуркіт був такий здоровий, що аж поміст двигтів під ногами. В темному вікні блискали й миготіли мідні лиснючі каски на головах пожежних, котрі стояли рядками зверху…

(присв'ячено Б.А.М.) Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди – та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!» Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра – турки,…

– Яких же я людей бачу? – одказує Кармель. – Багатих та вбогих. – З якими ти людьми, сину, подругуєш? – пита мати. – Мої друзі – вбогі бідолахи, – говорить Кармель, – от мої друзі! Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує: «Моє ти сердечко миле,…

I Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання…

І Давня то давнина, а наче вчора діялось. Молоді літа – сказано: шо замолоду чуєш або бачиш, до кінця воно тобі привиджується. Стара бабуся, було, розказує нам, дівчаткам, прядучи вовну, а ми, звісно, наче тобі душею всяке слово вбачаємо, як то колись було на світі, якії дива творилися колись-то.…

I Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни. Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, – примічаю: зробився мій парубок зовсім другий…

I Як помер наш батько, – нехай йому земля пером! – оставив нам дев'ять пар волів полових, хороших. Нас було три брати; я – найменший, хлопчиком після батька остався. Середній одруживсь і покинув чумацтво. Мати дуже просила: «Покинь, сину, чумакувати; я тепер нещаслива у світі, – хоч ти мене трохи…

І Було нас у батька три дочки, – я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами. – Нікчемний той рід жіночий, – каже, – все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки. – Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? – скажуть мати. – А я зроду…

Скинула дівчина очима… Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася. – Звідки ви? До кого? Чого ви? – запитує. – Як сильне ви ридали! – одказав. Нічого не прибрав більш їй одмовити. Вона як заридає знову! – Боже мій милий: – скрикнула, – це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені…

І Старий наш пан, покійник, недобрий був! Не тим би згадувати, да луччим ні за що. У нас через річку хутір козачий вільний, то й козаки його стереглись, як огню, і обходили, бо тяжко їх кривдив. А що вже ми, кріпаки, натерпілись од його, то нехай Господь боронить всякого хрещеного чоловіка! Було,…

І «Ох, Боже мій, Боже, що та любов зможе!» – як то в пісні співають. У нашому селі був чоловік, Петро Самійленко. Він мені й родич далекий. Чоловік був дуже добрий, до своїх щирий, зроду-віку нікого не скривдив. А веселий був! Як коли в празник зберуться люди до його хати, почне він точить: як жид…

Вони йшли повнi вiри й надiї. Натрудженi тяжкою працею, зашкарублi робiтницькi руки несли емблеми того, чому поклонялися їх прадiди, дiди, батьки i перед чим хилились вони самi. Тi емблеми мали їх захищати, мали говорити за них, казати, що йдуть вони покiрнi й смиреннi; що йдуть знеможенi тяжкою…

Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: - От добре,…

Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості: - Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу. Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем. …

Але вікна не було. А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю. Була в розпуці - її надто тривожило звичайне світло - електрика. …Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева. Чи чула вона, як сміялись дерева? Нічого не чула вона.…

Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа. Завжди і всюди чую її любимий приспів: — А ти самотній!. І ніщо не заглушить — я се знаю,— ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю: — Самотній!. Самотній!. Навколо…