Чтение онлайн

Дмитро сплигнув з коня — віддав поводи Добрині.

— Доброго ранку, княже. Що сталося?

Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.

— Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від'їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ...

— Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! — не втримався від вигуку Дмитро.

— От саме тому, що такий час, — князь з притиском вимовив слово “такий”, — я і від'їжджаю. Ти спитаєш — чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини — жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив

поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав — сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.

— А як же ми, княже?

— Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх — захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі бог!

Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.

— Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть люди?

Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.

— Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені — пора!

Він поспішно сів у криті сани — торкнув візника:

— Рушай!

Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.

— Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!

Добриня зіскочив з коня — підняв шапку.

— Візьми, воєводо, простудишся!

7

Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від'їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.

— Це правда, що князь утік?

— Кажуть, утік.

— О Боже, що ж тепер з нами буде?

— Ви чули?

Новина обростала здогадами та вигадками.

— Всі бояри теж повтікали.

— Та невже?

— А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!

— Ой лишенько! Не на добро се!

— Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!

— Свят, свят, свят! Ой людоньки!

Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього — в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.

Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.

Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города[39][39] і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро,

вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.

Дмитро приклав руку козирком до лоба.

— Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться! Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менту, і пильно вдивлялися в далину.

— Ідуть! — вигукнув раптом Степан.— Погляньте — йдуть!

— Де?

— Ген там, вирушають!

Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.

— Боже, яка сила! — прошепотів Дмитро.— Лізуть, мов комашня!

Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви — і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.

Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ — одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі — Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.

— Поїдемо туди,— сказав, спускаючись вниз, воєвода.— Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувате. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!

На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали — і готувалися до найгіршого.

Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.

— Ну, що? Не видно ще?

— Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля,— відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.

— Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! — Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини.— Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!

З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням — кху-кху! — ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.

Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах — хутряні шапки, при боці — крива шабля та булава, за спиною — сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла,— туго скручений жель та шкіряний хурджун — торба для здобичі.