Володимир Малик
Шрифт:
— Король Бела теж утік на острів, як останній боягуз,— сказав, привітавшись, Гуюк-хан.— Тепер нам його не дістати. А жаль!
Батиєві було байдуже. Втік — то й утік. Військо Бели розгромлене, земля підкорена, а сам Бела з сім'єю та кількома десятками вельмож його не цікавив. Зовсім інші мислі роїлися в заклопотаній голові Саїн-хана. Що робити далі? Перервати похід? Повернутися додому? Чи виконати заповіт великого діда Чінгісхана — досягти Останнього моря? Але ж для цього потрібно зламати опір усієї Європи! Чи ж зуміє він? Чи вистачить сил?
Йому поставили юрту на високому пагорбі, щоб міг кожної миті, коли захоче, тішити свій зір синьою далиною
Та він, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те і млявим порухом руки відсилав ті дари назад.
Джихангіри-царевичі, не розуміючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вітрі дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна і чужа, перешіптувалися між собою: чи не захворів, бува, Саїн-хан?
А Батий цілими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє і ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце, виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.
Про що думав? Що там бачив?
На початку місяця нураза, який в орусутів називається березолем, а в ромеїв — мартом, коли він отак, як завжди, сидів, безмовний, на високому горбі, а охоронці-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалині почувся тупіт кінських копит.
По дорозі щодуху мчав загін вершників. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.
— Пропустіть!
Від загону відділилося троє баатурів і швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалім[108][108]!
О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!
Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:
— Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля[109][109] помер великий каан йєка-монголів Угедей[110][110].
Горе нам!
У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона — судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його... його... О великі сили Неба!
Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.
— Покличте джихангірів, темників, нойонів! — наказав тургаудам.
Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.
Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв угору сувій з червоною печаттю.
— Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней — корму. Ідемо понад Туна-дар'єю[111][111] на раців[112][112], болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи,— а вони навесні якраз зазеленіють,— на Тан
та Ітиль! Ідіть — і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!Всі пішли.
А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання...
Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість:
Батий повернув назад.
Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.
З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва — свого останнього князівства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди — спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янів та на згарищах міст — обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.
— Свят, свят, свят! — хрестилася княгиня.— Куди ми їдемо! Боже мій!
В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:
— Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей — хай бесерменам[113][113] платять ясак[114][114]: і мал — податок за землю, і купчур — за скот, і мит — з торгівлі, і тамгу — з ремісників, і ямне — дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і помийний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви... Бо земля знелюдніла — ні з кого зараз брати... Їдь!
Дивний татарин!
Князь не все второпав, що говорив даругачі, але зрозумів, що їхати далі можна, і через Житомир та Білгород попростував до Києва.
Білгород, літня резиденція пращура, Володимира Святославича, на Ірпені, стояв пусткою — жодної живої душі. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожніх тут застала ніч, але моторошна тиша і трупний запах, що ще й досі висів у повітрі, змусили їх швидше залишити місто. Переночувавши в лісі, вранці рушили до Києва.
Коли показалися високі дзвіниці храмів і київські заборола, князь Михайло перехрестився і заспішив.
— Швидше! Швидше!
Але стомлені коні не хотіли поспішати, і невелика валка під'їхала до Білгородських воріт лише опівдні. Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур'янами.
З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.
— Чого тікаєш?— спитав Михайло.
— Злякався... Думав — мунгали,— відповів обірванець.— Аж, виходить, свої.
— Скажи, даругачі у Києві є?
— Немає.
— А баскак?
— Баскак Куремса[115][115] сидить у Каневі. А сюди присилає своїх бесерменів...
— А хто ж тут за старшого?
— Боярин Дмитро.
— Боярин Дмитро? То він живий? — вигукнув вражений князь.— Оце так новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як і інші міста...
— А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох...
— Ось як! Тоді — рушаймо! Спасибі тобі, чоловіче! За якийсь час валка під'їхала до двору боярина Дмитра.
Князь кинув поводи гридневі і загрюкав у ворота.