У вогні
Шрифт:
— Я принесу, — сказав Піта.
— Та я сама, — зронила я у відповідь.
Якби я не зупинилась, якби не забула квітів, ми б уже були в Будинку правосуддя. Натомість із глибини веранди ми побачили, що відбувалося на майдані.
Побачили, як два миротворці волочать старого, який свистів Рутину пісеньку. Як штовхають його навколішки перед натовпом і пускають йому в голову кулю.
РОЗДІЛ 5
Чоловік іще не впав на землю, а біла стіна миротворців ув одностроях уже заблокувала нам огляд. Нас підштовхували в будинок; кілька миротворців мали автомати.
— Ми йдемо,
Він обійняв мене за талію і повів у Будинок правосуддя. Миротворці насідали нам на п’яти. В ту мить як ми опинились усередині, двері гучно грюкнули і тупотіння чобіт миротворців почало віддалятися.
Геймітч, Еффі, Порція та Цинна стояли перед величезним екраном на стіні, й на їхніх обличчях виразно читалася тривога.
— Що там у вас трапилося? — швидко запитала Еффі. — Сигнал пропав одразу після чудової промови Катніс, а потім Геймітч сказав — йому здалося, що він чув постріл, а я відповіла — не може бути. Хоча хто знає! Божевільні є всюди!
— Нічого не трапилось, Еффі! Просто у старій вантажівці стрельнуло з вихлопної труби, — спокійно відповів Піта.
Пролунало ще два постріли. Двері не надто приглушували звук. Хто на цей раз? Бабуся Трача? Чи одна з менших сестричок Рути?
— Ви двоє, за мною! — звелів Геймітч. Ми з Пітою рушили за ним, а всі решта лишилися. Тепер, коли ми були всередині, в безпеці, миротворці, розставлені навколо Будинку правосуддя, приділяли нам небагато уваги. Ми піднялись нагору розкішними витими сходами. Нагорі був довгий коридор, устелений потертим килимом. Обидві стулки одних із дверей були розчинені, ніби запрошуючи нас у кімнату. Стеля тут була височенна, оздоблена ліпниною з квітів і фруктів, а з кожного кутка на нас дивились дебеленькі малюки з крилами. Від ваз із квітами йшов такий сильний запах, що в мене засвербіли очі. На вішаках біля стіни висіло наше вечірнє вбрання. Цю кімнату спеціально підготували для нас, але навряд чи ми бодай речі свої встигнемо тут розкласти... Геймітч зірвав мікрофони з наших грудей, запхнув їх під диванні подушки і махнув нам — мовляв, прямуйте за мною.
Наскільки я знаю, Геймітч був тут лише раз багато-багато років тому, коли сам брав участь у Турі переможців. У нього, либонь, феноменальна пам’ять або нюх, бо він вів нас далі й далі крізь лабіринт закручених сходів і коридорів, що робилися дедалі вужчими. Іноді доводилось зупинятися, щоб відчинити особливо непіддатливі двері. Враховуючи ображене рипіння завіс, можна було з певністю сказати, що відтоді, як їх відчиняли востаннє, минуло чимало часу. Зрештою ми видерлись по драбині до якогось люка. Коли Геймітч відкинув його, ми опинились попід склепінням Будинку правосуддя. Тут було величезне горище, захаращене зламаними меблями, купами книжок, і гросбухів, а ще — іржавою зброєю. Товстезний шар пороху переконливо свідчив: сюди не навідувались багато років. Тьмяне світло силкувалося пробитися крізь чотири брудні квадратні вікна з боків склепіння. Геймітч захряснув кришку люка й обернувся до нас.
— То що там трапилося? — спитав він.
Піта розповів про все, що сталося на майдані. Про свист, вітання, як ми завагалися на веранді і як миротворці застрелили старого.
— Геймітчу, що коїться?
— Думаю, ліпше тобі розповісти все самій, — звернувся до мене Геймітч.
Тільки я так не думала — якщо я розповім усе сама, буде стократ гірше. Але я постаралася розповісти Піті все якнайспокійніше. Про президента Снігоу і про неспокій в округах. Все до дрібниць, навіть про поцілунок із Гейлом. Пояснила, що через ту мою витівку з ягодами ми всі у небезпеці, вся
країна в небезпеці.— Під час Туру я мала все виправити. Переконати всіх, хто досі сумнівається, що я так діяла в ім’я кохання. Заспокоїти всіх. А натомість сьогодні я спричинилася до загибелі трьох невинних людей, а всіх присутніх на майдані очікує покарання.
Мені було так зле, що я змушена була присісти на канапу, з якої вусібіч стирчали пружини й набивка.
— Тоді я, подарувавши гроші, тільки погіршив ситуацію, — промовив Піта. Раптом він схопив лампу, що стояла неподалік на якомусь кошику, та жбурнув її об стіну — лише уламки посипались на підлогу. — Кінчайте це. Просто зараз. Це... це... цю гру, в яку ви двоє граєте, ділитеся секретами, але приховуєте їх від мене, ніби мене зовсім немає або я занадто дурний чи слабкий, щоб упоратися з проблемами.
— Піто, все не так... — почала була я.
— Все саме так! — крикнув він на мене. — В мене також є близькі, про яких я маю піклуватись, Катніс! В Окрузі 12 в мене також залишились і родина, і друзі, які помруть так само, як і твої, якщо ми не владнаємо ситуацію. Хіба після всього, через що ми пройшли на арені, я не заслуговую почути від вас правду?
— Піто, ти завжди тримаєшся так переконливо! — промовив Геймітч. — Завжди знаєш, як подати себе перед камерами. Я просто не хотів зіпсувати це враження.
— Що ж, ви мене переоцінили. Сьогодні я цілком спантеличений. Як ви гадаєте, що тепер буде з родинами Рути й Трача? Думаєте, вони і справді отримають гроші, якими ми вирішили поділитись? Думаєте, я подарував їм світле майбутнє? А я гадаю, їм пощастить, якщо вони переживуть сьогоднішній день! — Піта жбурнув об стіну ще щось — здається, статуетку. Ще зроду я його таким не бачила.
— Геймітчу, він має рацію, — промовила я. — Ми вчинили неправильно, не сказавши йому. Потрібно було зробити це ще в Капітолії.
— Навіть на арені ви розробили цілу систему спілкування, хіба ні? — спитав Піта. Він стишив голос. — Без мене.
— Та ні. Нічого ми не розробляли. Просто я здогадувалася, що хоче від мене Геймітч, надсилаючи мені щось чи не надсилаючи, — промовила я.
— Чудово, а мені й шансу такого не дали. Тому що мені Геймітч ніколи нічого не надсилав, поки не з’явилася ти, — відповів Піта.
Я про це ніколи й не думала — який вигляд це мало в очах Піти, коди на арені я з’явилась перед ним, маючи і мазь від опіків, і хліб, у той час як він, на порозі смерті, не отримав нічого. Ніби Геймітч зберігав мені життя за його рахунок.
— Послухай, хлопче... — почав був Геймітч.
— Не турбуйтесь, Геймітчу. Я знаю, що ви просто мусили обрати когось одного. І я й сам хотів, щоб це була Катніс. Але тепер зовсім інша справа. Помирають люди. І помиратимуть, якщо ми гратимемо непереконливо. Згоден, перед камерами я тримаюся краще за Катніс. Мені не потрібно підказувати, як і що казати. Але я повинен знати, в що я вплутуюсь, — мовив Піта.
— З цієї хвилини ти володітимеш повного інформацією, — пообіцяв Геймітч.
— Сподіваюся, так і буде, — відрізав Піта і пішов, навіть не поглянувши на мене.
Потурбований порох злетів під стелю і почав шукати нове місце, де приземлитися. Він осідав мені на волосся, на очі, на блискучу золоту брошку.
— Геймітчу, ви тоді справді обрали мене? — спитала я.
— Так, — почула я у відповідь.
— Чому? Піта ж вам подобається більше? — не втрималась я.
— Це правда. Але пам’ятаєш, перед тим як змінили правила, я міг мріяти лише про те, що бодай один із вас вийде звідти живим, — сказав він. — Я подумав, що доки Піта сповнений рішучості тебе захищати (тільки це між нами), хоч ти маєш шанс повернутися додому.