Чтение онлайн

— Ая’, зобачиш, — серйозно відповіла йому Мері, — і то скоро. Не тре’ марнувати часу.

Хоча діти прагнули негайно показати Коліну потаємний сад, чекати цієї важливої події їм довелося ще більше як тиждень. Насамперед — тому, що у Мізелтвейті упродовж тих днів трималася доволі холодна і вітряна погода. По-друге, Колін встиг трішки застудитися, отож мусив спершу видужати. Якби це раніше щось перешкодило Колінові здійснити те, що задумав, то істерики б не минути. А тут хлопець терпляче чекав, поки сам зміцніє та поки надворі випогодиться. Зрештою, щодня його навідував Дікен зі звірятами,

тож нудьгувати було ніколи. Дікен докладно описував йому, що зараз діється на пустищі. Колін з цікавістю слухав й уявляв собі, ніби він сам ото мандрує поміж заростей, зупиняється понад струмочками, ходить по стежинках і бачить ондатр, борсуків, диких кроликів, мишок — так захоплювали його розповіді Дікена. Колін також уже розумів, що потрібно мати багато терпіння, аби подружитися з дикими звірятами чи пташками: поки вони не переконаються, що тобі можна довіряти — нізащо не підпустять до себе.

— Знаєш, звірята і пташки — вони такі як ми, — сказав якось Дікен. — Тілько люди збудують собі дім — і живуть у ньому. А пташки довго ся гнізда не тримають, приходить весна — нове будують. Тому зара’ у них нема часу на забави — мусять встигнути.

Усі приготування виходу Коліна до потаємного саду трималися у цілковитій таємниці. Діти продумували кожну деталь. Ніхто не повинен був бачити візок із хлопцем, коли вони повернуть на доріжку, що провадить до хвіртки. Тому спершу вони покрутяться біля квітників — ніби розглядають квіти, які висадив тут сам головний садівник, містер Ровч. Потім повернуть на ту доріжку. Вона обсаджена кущами — там їх уже ніхто не бачитиме. Тоді швиденько до хвіртки — і в сад. Кожен крок обговорювався так серйозно і докладно, що збоку це нагадувало нараду полководців перед вирішальною битвою.

Ця таємничість щораз більше захоплювала їх, а особливо Коліна. Сад у його уяві ставав чарівною схованкою, їхнім гніздом, про яке ніхто з дорослих не мав права знати. Нехай собі гадають, що він просто гуляє з Дікеном і Мері, бо йому подобається їхнє товариство.

Зрештою, їхні наради стали новою темою для слуг, котрі не могли зійти з дива: хлопець, який нікого до себе і близько не підпускав, зараз цілі дні проводить з Мері та Дікеном! І навіть диких звірів пускає до своєї кімнати! Спершу ці новини обговорювали між собою покоївки, потім справа дійшла до конюхів, а там і до садівників. Але навіть знаючи про ці дивовижні переміни, містер Ровч неабияк здивувався, коли отримав розпорядження власною персоною з’явитися до кімнати пана Коліна, оскільки молодий господар бажає з ним розмовляти.

— Гм, ото дива, — мовив до себе садівник, поспіхом вдягаючи куртку. — Скільки ту’ працюю, чую, що хлопець нікого до себе не пускає. І на тобі: тепер сам мене кличе.

Містер Ровч був чоловік цікавий. Він стільки наслухався про Коліна — і що руки-ноги в нього покручені, і що горб стирчить зі спини, і що жити всім не дає своїми істериками і примхами, — а тут нарешті випала нагода самому побачити. Отож він швиденько зібрався і невдовзі вже стояв перед місіс Медлок.

— У цьому домі стільки ся змінило, містере Ровче, — сказала йому економка, коли вони піднімалися до кімнати Коліна.

— Будем сподіватися, що на ліпше, місіс Медлок, — відповів садівник.

— Знаєте, гірше вже не могло бути, — вела далі місіс Медлок. — А тепер ми всі полегшено зітхнули. Містере Ровче, тільки будьте готові: у кімнаті Коліна застанете цілий звіринець. Там Дікен, брат Марти Совербі. Він там як вдома.

Якби з ними була Мері, то зараз вона мала б ще одну нагоду переконатися, що Дікен володіє якимись чарами: почувши ім’я хлопця, містер Ровч тепло усміхнувся.

— Та він хоч у Бекінгемському палаці буде вдома, — весело мовив він. — Ніде не розгубиться. Хороший хлопець.

Хоча містер Ровч і був попереджений, та однак трішки

злякався, коли, відчинивши двері до Колінової кімнати, відразу почув: «Каррр! Каррр!» Це Смолька так повідомляла про нового гостя, вмостившись на різьбленій спинці крісла.

— Сер, прийшов містер Ровч, — оголосила місіс Медлок.

На цей раз Колін сидів у кріслі, а не на дивані. Дікен стояв навколішках і годував ягнятко з пляшки. Воно смачно цмокало і вимахувало хвостиком. На плечі хлопця сиділа білка і зосереджено гризла горіх. Мері сиділа поруч і спостерігала за ягнятком.

Почувши, що прийшов садівник, Колін знову прибрав вигляду раджі.

— То це ви містер Ровч? — проказав хлопець, звертаючись до чоловіка. — Я послав за вами, бо маю віддати вам кілька важливих наказів.

— Слухаю, сер, — відповів Ровч.

Наслухавшись про примхливу вдачу юного господаря Мізелтвейту, садівник побоювався, що йому накажуть вирубати усі дуби в парку або за одну ніч перетворити город на ставок.

— Пообіді я виїду надвір на своєму візку, — повідомив Колін. — Якщо побачу, що свіже повітря іде мені на користь, то буду щодня так гуляти. То ось вам мій наказ: коли я гулятиму, щоб нікого зі садівників не було поблизу доріжки, що йде попри стіну з плющем. Я вирушу близько другої, тому всі мають забратися звідтам, аж доки не дозволю повернутися до роботи.

— Слухаю, сер, — відповів містер Ровч, втішившись, що дуби і город можуть залишатися на своїх місцях.

— Мері, — мовив Колін, повернувшись до неї, — що кажуть в Індії, коли розмову завершено і треба відіслати людей?

— Кажуть: «Я дозволяю вам іти», — відповіла Мері.

Юний раджа витягнув руку.

— Я дозволяю вам іти, Ровче, — сказав він. — Але пам’ятайте, що я вам сказав — це дуже важливо.

— Каррр! Каррр! — потвердила ворона.

— Слухаю, сер. Дякую, сер, — промовив містер Ровч і вони з місіс Медлок вийшли з кімнати.

Уже в коридорі цей добродушний чоловік дав волю почуттям і засміявся.

— Чесне слово, він говорить як лорд! — мовив він.

— Ох, якщо з малого дитині дозволяти все, що вона хоче, то й буде думати, що всі тільки для того народилися, аби їй догоджати, — зітхнула місіс Медлок.

— Може, як підросте, то зміниться, — припустив містер Ровч.

— Одне можу вам сказати: якщо та дівчинка з Індії буде ту’ далі, то вона зуміє його навчити, що ціла помаранча є нічия, що аби її з’їсти, тре’ поділити. Так казала Сюзан Совербі, — завершила місіс Медлок.

Тим часом у кімнаті діти востаннє обговорювали свою виправу.

— Тепер усе гаразд, садівників не буде, — схвильовано проказав Колін. — Ще трошки — і я побачу сад! Ще зовсім трошки!

Невдовзі Дікен разом зі звірятами пішов надвір, а Мері залишилася з Коліном. Хлопець змовк, хоча зовсім не виглядав стомленим. Принесли обід. Поки вони їли, Колін не зронив ні слова, замислено дивлячись перед собою. Дівчинка спершу здивовано позирала на нього, а тоді спитала:

— Коліне, про що ти думаєш? У тебе очі як блюдця.

— Намагаюся уявити, — відповів Колін.

— Що? Сад? — поспитала Мері.

— Весну, — замріяно мовив хлопець. — Досі я так рідко вибирався надвір, що навіть не можу собі уявити.

— В Індії я також не бачила весни, тому що її там не буває, — сказала Мері.

Як і всі хворобливі діти, Колін про зовнішній світ знав радше з книжок, тому коли чув щось, відразу намагався собі це уявити.

— Знаєш, того ранку, коли ти вбігла сюди і сказала: «Весна прийшла!» — я відчув радість. Й уявив собі величну процесію з музикою і співами. В одній книжці я бачив такий малюнок: діти у вінках із розквітлих галузок, всі сміються і кружляють у танці, грають на дудках і золотих трубах. Ось чому я тоді попросив тебе відчинити вікно і сказав: «Напевно, зараз ми почуємо золоті труби».