Чтение онлайн

Потім ми разом узялися до справ. Мій померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, ніколи не бачив, але він бачив мене сиріткою на руках у годувальниці, залишив мені геть усе, що мав, включно з кількома рідкісними колекціями картин і коштовностей. Заповіт був таким коротким і однозначним, що не було жодної можливості над ним мудрувати, й мені було оголошено, що за тиждень, найбільше за десять днів, усе буде впорядковано й надано в моє виключне розпорядження.

– Ви дуже щаслива людина, містере Темпест, - сказав мені старший компаньйон, містер Бентам, згортаючи останній доку мент.
– У ваші літа ця княжа спадщина обіцяє вам або великі втіхи, або велике прокляття - ніколи не знаєш! Таке величезне багатство накладає

велику відповідальність.

Мене насмішила зарозумілість цього слуги закону, який насмілився повчально просторікувати про моє щастя.

– Багато хто охоче взяв би на себе таку відповідальність і по мінявся б зі мною місцями, - сказав я викличним тоном, - самі ви, наприклад?

Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив її навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповідувати мені про відповідальність, пов'язану з багатством. Однак він не образився, тільки скосив на мене пильний погляд; у цю мить він скидався на замислену ворону.

– Ні, містере Темпест, ні, - відповів він сухо, - не думаю, щоб я з вами помінявся місцями. Я є тим, чим є, та мене це задовольняє. Моя голова - мій банк, і цей банк забезпечує мені відсоток цілком достатній, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати - з мене досить. Я ніколи не заздрив багатству.

– Містер Бентам філософ, - завважив його компаньйон містер Елліс, усміхаючись.
– Завдяки нашій професії, містере Темпест, ми так часто зустрічаємось із примхами долі, що, спостерігаючи мінливе щастя наших клієнтів, самі вчимося задовольнятися з малого.

– Я цього не навчився й досі, - сказав я весело.
– Але цієї миті визнаю, що задоволений.

Кожен із них віддав мені легкий офіційний поклін, і містер Бентам потиснув мені руку.

– Справу владнано, дозвольте мені привітати вас, - проказав він чемно.
– Звісно, будь-якої миті, якщо ви забажаєте доручити ваші справи комусь іншому, ми - я та мій компаньйон - із цілковитою готовістю ретируємося. Однак ваш померлий родич ставив ся до нас із великою довірою…

– І я також, запевняю вас!
– швидко перервав я.
– Ви зроби те мені ласку, якщо надалі провадитимете мої справи, як ви роби л це для мого родича, і майте певність, що я буду вдячний.

Двоє маленьких чоловічків уклонилися знов, і цього разу містер Елліс потиснув мені руку.

– Ми зробимо все, що в наших силах, містере Темпест. Чи не так, Бентам?

Бентам поважно кивнув головою.

– А тепер, Бентам, - повів далі Елліс, - як ви гадаєте, чи слід сказати містерові Темпесту… чи, може, не варто?

– Можливо, - відповів сентенційно Бентам, - краще буде сказати.

Я дивився то на одного, то на другого, нічого не розуміючи. Містер Елліс потер руки й усміхнувся.

– Річ у тім, містере Темпест, що ваш покійний родич, хоча людиною був тонкою й досить розумною, мав одну вельми дивну ідею - можливо, якби він уперто її тримався, вона могла б довести його до божевільні й таким чином завадила б йому розпорядитися своїм величезним багатством так мудро та справедливо; на щастя для нього і для вас, він не надто обстоював її й до останнього дня залишався талановитим ділком. Але я не думаю, щоб сам він коли-небудь уповні звільнився від тієї ідеї, чи не так, Бентам?

Бентам замислено роздивлявся чорну округлу мітку від газового ріжка на стелі.

– Не думаю, ні, не думаю, - проказав він.
– Надто він був у ній переконаний.

– Що це за ідея, нарешті?
– спитав я нетерпляче.
– Чи не займався він винайденням нового літального апарата, щоб у такий спосіб спекатися своїх грошей?

– Ні, ні, ні!
– і містер Елліс розсміявся тихим, приємним сміхом.
– Ні, шановний пане, жодні фантазії в царині механіки або торгівлі не захоплювали його уяви. Він надміру… є… гадаю, я можу так сказати… він надто глибоко опирався тому, що зветься у світі поступом, -

надто глибоко, щоб сприяти цьому поступові новими винаходами або будь-якими іншими засобами. Бачите, мені трохи незручно пояснювати вам те, що дійсно видається за найфантастичнішу, найбільш неоковирну ідею… Скажу на початку, що ми насправді ніколи не знали, яким шляхом він надбав своє багатство. Чи не так, Бентам?

Бентам щільно стулив вуста.

– Ми здійснювали операції з великими сумами, - вів далі Елліс, - і радили, як їх краще розмістити; але запитувати, звідки вони йдуть, було не нашою справою. Чи не так, Бентам?

Бентам статечно кивнув головою.

– Нам довіряли, - говорив Елліс, делікатно стискаючи кінчики пальців, - і ми намагалися виправдати цю довіру нашою скромністю та відданістю, і лише після довгих років ділових зв'язків наш клієнт повідомив нам свою ідею, найхимернішу, найнеймовірнішу з усього, що тільки можна уявити: він був переконаний, що запродався дияволові та що його величезне багатство було результатом торговельної угоди. Я щиро розреготався.

– Що за безглузда думка!
– вигукнув я.
– Бідолашний! Вочевидь, він був несповна розуму! Чи, може, він ужив цього вислову лише у фігуральному розумінні?

– Не думаю, - заперечив містер Елліс, досі погладжуючи свої пальці, - не думаю, що лише у фігуральному розумінні. Чи не так, Бентам?

– Рішуче - ні, - відказав Бентам поважно, - він говорив про торговельну угоду як про факт, який справді відбувся.

Я знов засміявся, але вже не так щиро.

– За наших часів люди мають різноманітні фантазії, - сказав я.
– Ідеї Блаватської [2] , Безант [3] , гіпнотизм… Нема чого дивуватись, якщо хтось іще зберіг старі дурні забобони, наприклад віру в існування диявола; але для людини з цілком здоровим глуздом…

– Та-ак, так, - перервав містер Елліс, - ваш родич був людиною з цілком здоровим глуздом, і ця ідея була єдиною фантазією, закоріненою в його глибоко практичному розумі. Будучи тільки ідеєю, вона навряд чи варта уваги; однак, можливо, добре - містер Бентам зі мною погоджується - добре, що ми згадали про неї.

– Для нас велике полегшення, що ми згадали про неї, - під твердив містер Бентам.

Я посміхнувся, подякував їм і підвівся, щоб піти. Вони ще раз одночасно вклонились мені, у цю мить нагадуючи близнюків - так спільна юридична практика позначилась на їхніх рисах.

– До побачення, містере Темпест, немає потреби говорити, що ми служитимемо вам, як служили нашому попередньому клієнтові, в міру наших сил. Можна спитати, чи не потребуєте ви тієї або іншої суми негайно?

– Ні, дякую вам, - відповів я, відчуваючи певну вдячність до свого друга Ріманського, який поставив мене в цілком незалежне становище перед цими адвокатами.
– Дякую вам, я маю більше, ніж потребую.

Вони, вочевидь, дещо здивувались, однак утримались від зауважень.

Вони занотували мою адресу й доручили клеркові провести мене. Я дав йому півсоверена та наказав випити за моє здоров'я, і він охоче пообіцяв це зробити.