Чтение онлайн

Отож у тебе нікого і нічого нема. Чому ж? А мати? А брат? Була навіть сестра. Ти був середульшою дитиною. Повідала мати, ти ніколи не плакав. Сядеш у колисці й мовчиш, щось думаєш. Прийде чужий, замилується принишклим тобою, забагне взяти на руки, аж тоді ти починав рюмсати. Але дехто надто імітував свою щирість, уперто витягав тебе з колиски — тоді ридма ридав. Змовкав одразу, як тільки садовили назад у колиску. І знов дивився, дивився. дивився… А ще — страшенно ненавидів, коли цілували. Цілують, а ти кривишся, ніби кислицю проковтнув, аж пересмикувало. «Потішне дитя, — казав настирливий цілувальник. — Дуже потішне…»

А сестру згвалтувала війна — прийняла земля ненароджену дитину і

її обезчещену матір. Та хіба її одну?

Чому ж все-таки люди винищують одні одних? Адже ніхто не хоче вмирати, всі бояться смерті й до останнього подиху вірять, що іще не кінець, ніхто не хоче бути рабом, кожен прагне волі, достатку, радості. Чому більші зазіхають на свободу менших? Чому, коли Наполеон повернувся з острова Ельба, французи покорилися йому? Адже ненавиділи свого імператора, адже в нього був лише батальйон війська. Чому під час воєн народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток? Яка сила є тут регулятором? І чи кожен здатний сказати так, як знаменитий німець Євлогій Шнейдер: розтрощуйте глупоту на троні, боріться за права людськії! Владики: «Годі! Ви, добродії, надто розбазікалися! Держава любить працелюбних, а не вільнодумних. А чого, власне, хочете? Чим незадоволені?» І відповів Вольтер: «Хто не любить свободи та істини, може бути могутнім чоловіком, але ніколи не буде великим чоловіком». Владики: «Нашу велич не ви нам визначаєте. Ми поставлені владарювати, і кожен ваш вибрик карається законом». І відповів Монтеск’є: «Несправедливість, допущена до однієї особи, є загрозою всім». Владики: «Закон завше справедливий». І відповів Ціцерон: «Той, хто велить, повинен інколи коритися, і той, хто кориться з достойністю, заслуговує того, щоб веліти…» А Писарєв, між іншим, зазначив: «Ми були б вельми розумними і вельми щасливими людьми, якби багато старих істин, котрі вже обернулися в прислів’я або прикрашають собою наші азбуки і прописи, перестали бути для нас мертвими і збитими фразами». І промовив Карл Маркс: «Філософи лише різним способом пояснювали світ, однак справа полягає в тому, щоб змінити його».

«Все це так, — погодився сам із собою Ярослав. — Але ворона літала за море, та все вертала чорна…»

Він пройшовся по тісній кімнатці, в якій була неповна шафа книжок, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — він пройшовся й виглянув на передвечорову мрячну Стрілецьку площу. Біля молодого, в день війни посадженого, клена стояла дівчина. Вона була в білій сукні. Дивно! Надворі жовтень, а вона у білій сукні…

Підступив до книжкової шафи, з якої Стася чи продала, чи роздала найкращі книжки. Він міг навпомацки знайти будь-яку. І будь-який вислів. Скажімо, Вольтера: «Яка течія і яка мета життя? Дрібнички, а потім ніщо!» Платон сказав: «Людина — спотворений Бог, приречений вічно скитатися по землі».

Сердито запхав книжку в шафу й повернувся до вікна, ще раз виглянув. Густішали передвечорові присмерки, густішала синя мряка, а дівчина все стояла на тому ж місці — біля молодого, в перший рік війни посадженого, клена, на вузькій напівпорожній вулиці. В підніжжі клена хтось розбив пляшку молока. Воно розтеклося білими шнурками по чорному, зволоженому мрякою бруку, а друзки пляшки світилися наче шматки сонця. Шматком сонця, здавалося, була й сукня дівчини — біла сукня в жовтневий день, в синіх передвечорових присмерках.

«Може, вийти до неї? — подумав Ярослав. — Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»

Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них

і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?

У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же — під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки — вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.

Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.

— Даруйте, у вас нема дому? — спитав, вдивляючись в її лице. — Вам нема де спати?

— У мене є де спати.

— Ви дуже довго тут стоїте.

— Стою…

— Ви дуже зблякли.

— Бо вечоріє…

— Як вас звати?

— Оксана.

— Гарне ім’я.

— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?

— Спотворений Бог…

— Не розумію…

— Чому ви тут стоїте?

Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.

— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…

А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.

Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною — дитина в пустині,— хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.

— Вам не холодно в цій сукні?

— Тепер холодно навіть у кожусі…

Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — хоч духом жіночим війне… І він спитав:

— Ви справді нікого не чекаєте?

— Мені нема кого чекати.

— То ходім до мене.

— До вас? — перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.

— Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, — щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, — бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.

— Ви добрий? — звела до нього очі.

— Я втомлений.

— То ходім, — нарешті погодилася. — Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…

— Я втратив його на війні.

Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі — вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, — він був моряком, котрий сходить на берег…