Єрусалим на горах
Шрифт:
А що четвертий біль — то «мода»; яка поширилася поміж дівчатами: виходити заміж на п'ятому-шостому місяці вагітності.
А що п'ятий біль — то порожня, як пограбований храм, читальня, яку колись називали «Просвітою», а тепер — клубом або ж будинком культури… а в тому будинку начіплено безліч плакатів про близький комунізм, про п'ятирічку, про соціалістичне змагання, про те, що мистецтво належить народові, і скрізь, як замовляння, як знак чорної сили висять на стінах вожді з Москви; цим фальшивим плакатам і лозунгам люди в Горопахах ні на краплинку не вірять і тому до клубу не ходять, лише в суботи тут «крутять кіно», а в неділю — танці.
А що шостий біль — то сільське закляте мовчання. Вийдеш увечері надвір і
А що сьомий біль — то плач Івана Дідушка, який став у Львові якимсь начальником. Я бачив його позавчора, коли він сидів на купі глини коло могили своєї матері на цвинтарі; оддалік лежали під кущами підхмелені й притихлі від чоловічого плачу два грабарі. Навколо Йвана стояли насуплені дерев'яні й залізні хрести з поруділим маїнням на грудях, що напевне Йванів плач розуміли. Бо відколи стоїть світ світом, сини завжди проводжали матерів ув останній путь, матерям, синам, усім нам це проводжання дуже потрібне, а Йван Дідушко, примчавшись на похорон зі Львова, материнин гріб лишив під церквою, бо він партєйний, бо не має отже права хоронити маму з священиком, і тому він сидить над свіжою ямою, очікуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землі й при цьому не маючи права ні перехреститися, ні вимовити «отченаш» за мамину душу, ні вголос подякувати священикові, який теж не має права супроводжувати померлого через село. Заборонено. Шезники, нечисті з пекла, демони, безп'ятки, дідьки, арідники, люцифери, чорти, ті, що в скелях сидять, блудники та інша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах, пильнують кожний твій крок, важать слово, міряють рух…
А що восьмий біль — я бачив, як колгоспні комсомольці, темна махорка, викорчовували фігуру з різьбленим розп'яттям Христа; поклали її опісля на верстат і прилюдно, регочучись і бліднучи від лякливої хоробрості, заходжувались її розрізати на кавалки.
А що дев'ятий біль — вчителі в школі остерігаються вимовляти перед учнями вголос слово «Україна», до України обов'язково додають «Радянська», або замінюють Україну на «Вітчизну», «Батьківщину», за ними теж стежить нечиста сила з партійного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотів.
А що десятий біль — то посіяний кукіль: живи собі, чоловіче, поки живеться, най тебе нічо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собі закарбуй, чоловіче, на носі, що правда є лише в Москві… а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспній канцелярії, в районі, в Бистричанах царі й боги, а ви всі «коліщата» й «гвинтики». Розумієте? Понімаєте? Ферштейн зі?
А що одинадцятий біль — то олжа, що скрізь запанувала: брешуть газети, бреше радіо, брешуть начальники великі і малі в містах, бреше їхня партія, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамниці, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зібрані бідною жінкою п'ять колосків, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправді ж готуючи війну, нахабно бреше піп у церкві, проповідуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодиці, брешуть колишні оперуповноважені енкаведе, що вони закладали підвалини раю, бо насправді ж створили пекло.
А що дванадцятий біль — то доля Орисі Бойчук, є така голосиста дівчина в нашому селі, яка з ласки Хрущова, як і я, зрештою, повернулася з сибірського заслання, її голосом любуються люди в селі, приїжджав також у Горопахи відомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторію її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське
псевдо «Орлик», вистежений енкаведистами на вокзалі в Бистричанах, відстрілювався до останнього набою, поки не впав на кам'яні плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у ті часи траплялося, від мертвого сина й батька не відцуралася, й за це поїхала на Сибір; Бойчука назвали «твердим націоналістом», і за це Орися дотепер покутує.А що тринадцятий біль — то ватри на городах, на яких майже відкрито спалюють речі щойнопомерлих дідів і бабусь: діти й внуки бояться «зарази», що нібито зачаїлась у рубцях одежі; насправді ж спалюють за собою минуле, животіючи в сьогоднішньому сірому дні; чорним димом відпливають у піднебесся шлюбні вишиванки й ткані в чорно-білу смужку верети, кептарі, цяцьковані капелями й гаптовані волічкою, злежані в скринях намітки прабабок й зсушені, немов тарані, колись такі легкі й зграбні постолики.
Зрікаються люди свого минулого.
Біжать од нього, немов й справді створилися перед ними золоті ворота майбутнього.
А що чотирнадцятий біль — то рубають головасті верби, що, мабуть, століттями жили над річкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно — не замулювалося, щоб у її плеса ніхто не плював; тепер же із річки роблять канал, добуваючи з-під берегів та із дна дику зелену глину й рінь — і засмічують мертвою дичиною колись врожайні помірки. Якесь знущання над рікою і над полями; ніби-смо забули оте правіцьке: винесеш камінь з поля — принесеш сніп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собі в лице.
Верби лежать обіч на берегах, як розпухлі на сонці розстріляні череваті жінки, а розсіяне густо каміння виблискує на сонці хижими очима.
Руїна…
А що п'ятнадцятий біль…
Ні, не стане мені ночі, і не стає мені білого обруса, на якому розкладаю наші болі, що знову в мені роз'ятрилися… та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусі тернове колюччя, і до котрого з них не торкнешся — кров із мене краплить; й коло кожного колюччя свічка горить для зримості й для пам'яті.
Кого маю впускати на світанку до хати, коли ще свічки не скапалися, взяти його за руку й підвести до білого мого обруса… і хто торкнеться мого болю й перебере мій біль на себе?
Ти?
Топиться лід у мені й навколо мене; полум'я свічок, що встромлені в терня на столі на обрусі, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають, і я зеленію, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.
Все почалося з того літнього вечора, коли громи, як предковічні велети, билися між собою, вергаючи один в одного*камені завбільшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цілий світ; камені, зударюючись, кресали блискавки й при їхньому світлі у моєму вікні на мить спалахували бані горопахівської церкви.
Потім полив дощ.
Серед буєсті громів, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрів, що брали струмені дощу в жмені й вигравали на них, немов на струнах, в моє причілкове вікно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся ніякого нічного гостя, тому без запитань вийшов на ґанок. На східцях стояв чоловік у плащі й капелюсі, увесь, зрозуміло, мокрий.
— Можна у вас переночувати, пане професоре? — спитав чоловік і зняв навіщось капелюха. Мене вразило оте староселянське «професоре»; одначе, ні поставою, ні голосом він не був мені знайомий, принаймні мені так здалося не лише на ґанку в темряві, але й тоді, коли переступив поріг кімнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалі очі, пильний погляд. Стояв посеред кімнати з капелюхом у правій руці, а лівою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав років понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повісив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.