Рай
Шрифт:
Ліхтар на вулиці ворушився яскравим павучком. Поприв’язував оранжеві павутинки до землі, а каштани перехопили їх посередині своїми п’ятипалими долонями, налитими зеленою кров’ю, і намагаються перервати.
— Мені дуже жаль Антона Никандровича, — зітхнула Ольга. — Він добрий, добрий.
— Він повинен кудись переїхати, бо Тімурленков та Іван Іванович переріжуть його своєю марксистською пилкою.
— Як страшно жити, коли над нами люди, в яких нема нічого людського! — прошепотіла Ольга з мукою в голосі. — Чого вони лізуть з чобітьми в душу?! Вірити не можна; думати он так — не можна, бо арештують; треба ось так думати. А як я хочу вірити? А як мені не можна без цього?! Сьогодні вранці я пішла до кручі.
Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно–зеленим, то темно–червоним крізь паперові абажури.
Тихо пішли Олександер і Ольга дерев’яними сходами — нагору, аж під самий дах.
РЕШТА НОЧІ
І
Бувають кімнатки — такі дрібні, такі «піддашні», мовби спеціяльно побудовані для студентів, що поглибилися у філософію та поезію. Немає терміна в словниках, щоб означити золоту тишину, змістовну одинокість, дієвість творчого початку в невідомій нам тканині всесвітнього простору, того початку, який зринає в уяві фантасмагорією образів, а в нашому серці — течією почувань від одного тільки випадкового музичного враження чи фарби, чи поруху. О, скарб самотности, що становить невід’ємну принаду кімнати, дрібнішої, ніж чашечка бджолина!
Згадаєш про неї і зітхнеш. Минулося! Безповоротно минулося.
Відчиніть вікно в такій кімнаті — повіває ніч; велика темнота, повна широкого кипучого свіжого шуму. Здається, в верховіттях дерев біжить струмками музика; вона захоплює своєю високою течією зелене листя, невидиме в темряві. А від того до її найчистішого тону приєднується ввесь отой кипучий шум та свіжість земна, — і коли прислухатися до загального звучання, то на душі стає так мирно, так спокійно, так ясно, хоч вікно чорніє чорно: ніби велетенський ворон затуляє пір’їнами крила.
В кімнаті тихий зелений присмерк від паперового абажура настільної лямпи.
Ольга сидить на ліжку, напроти вікна, обпершись плечима об килимок на стіні, а коліна підігнувши до підборіддя. Черевики стоять коло ліжка сумирною двієчкою, готові до послуг своїй господині. Але сьогодні не судилось їм торкати ні цегли на тротуарі, ні трави на землі, — відпочиватимуть вони в сусідстві з другою двійкою.
Невтомні комахи нічні обертаються навколо лямпи; а поруч зелені стебла розкинулись, обважнені пухнастими барвистими зірками. Сидить Олександер коло Ольги, перебирає її пальчики м’які. Вона дивиться з задумою і усміхом на нього.
— Давно сховалося сонечко за тополями, — шепче вона, — і ось ти мій, мій, мій, ти зо мною… Чогось мені тривожно було ввесь день, — боялася; якби можна втекти, побігла б за край світу від свого серця, а втекти не можна. Тепер я почуваю: зовсім вільна я! Така байдужа я до всього, що навколо… Одно знаю: ти зо мною… Скажи, чи будеш коли–небудь нудьгувати зо мною? Ні, не кажи нічого! Дивись мені в очі!
Взяла його обличчя в свої долоні.
— Ольго, тільки ти призначена мені!
Він торкається до її рук, запашних над ліктями дівочою чистотою. Потім, поклавши їх собі на плечі, цілує Ольгу. Волосся її розсипається в нього на обличчі. Він чує, як пашіє кров на її щоках.
— Іноді думаю, чи я подобаюся тобі… як жінка.
— Єдина і найкраща з усіх!
— Я спитала, бо трішки ревнива, ти знаєш це? Я крапельку ревнива, мій любий! Я не хочу,
щоб у тебе в серці була інша, крім мене. Знай, мій коханий, знай! Бо я люблю тебе більше, ніж можна любити.— Не бійся за мене!
Притьма вона відхилилася, взяла з–поміж стеблинок, що на столі, одну, обсипану біло–рожево, і, обриваючи її та розсипаючи цвіт коло себе, сказала:
— Любить, не любить, — любить!..
За вікном кипіли каштани могутнім шумом, — кипіли і вибухали листвяними поривами. Якась нічна птиця перестала боятися вікна. Пролетіла коло самісіньких шибок і втекла в далеку ніч.
II
В одному з ресторанів, що відкриті до першої години ночі, тарабанить музика.
Антон Никандрович відчуває спрагу. «Нап’юся і — додому», — думає собі; заходить всередину, мружачись від електрики.
В кутку, на підвищенні, густокучерні чорняві скрипалі намагаються пасмами білого кінського волосся перервати жили, нап’яті на червоних коробках, а від того радіють пізні відвідувачі, перехиляючи склянки над обличчями та випускаючи дим з носа. Антон Никандрович вибирає самотній столик, чіпляє капелюх на одному стільці, а сам сідає на другому.
— Пляшечку пива і стопочку! — просить офіціянта.
Втомлений офіціянт з пуфкотом відкорковує пиво; ставить на скатертину і при цьому елегантно повіває над нею рушничком, що перевішений через руку.
Заплативши зразу ж за пиво і горілку, Антон Никандрович витягає пожмаканий бльокнот. Якась думка, мов розпечена, мечеться в свідомості ввесь вечір, і старий боїться її забути. В найсвітлішому місці уваги спиняє думку, і та стає цілковито ясною.
«На підставі двадцятичотирирічного спостереження констатуємо: ошуканство — це державна форма. Для вдержання влади група аморальних осіб вживає всіх ідей і принципів — сьогодні одних, завтра других. Крутійство називає науковим терміном: діялектика. В основу всього покладає насильство над істотою людини, за якою не визнає ніяких прав на існування, і хоче погвалтувати решту людського роду. Здається, сьогодні конфлікт між правдою і неправдою, як силами моральної сфери, становить зміст життя. Разом з тим любов і ненависть схрещують шпали на вселенській арені. Щоб уникнути загибелі, мусімо, пробудити патос, дух захоплення, віру в сили неба, правдивість, твердість характеру, хоробрість, діяльність, самопожертву. Без цього — смерть. Надходить час вибору і рішення».
Старий робить нотатку такими жахливими літерами, що всилу й сам розбирає її. «Про нещасливий випадок! — думає собі. — Дома вирву і підсуну під спинку в добрий том».
По короткій павзі він продовжує запис:
«Церква скрізь була, і Євангеліє читали. А таки жаднюші морили своїх ближніх каторжною працею і злиднями. Ходили в церкву, а були кровопивцями. Обурення на несправедливість породило бунт, повстання, революцію. Доки будуть немилосердні, що вимолочують надприбуток з істоти ближнього, — стоятиме кривава, червона, сатанська примара. Спаситель учив, благав, розп’явся на хресті: нічого не помагає! Ну, то нехай пекельний бич підступить.
— Можна до вас у компанію? — подав запитання на кінчику язика, солодко вискалився, підсів до столика верткий чоловік. Ужувато витягнув шию, щоб зазирнути в бльокнот.
— Будь ласка! Будь ласка! — припросив Антон Никандрович і продовжив напівголосом самотні міркування: «…півлітра олії — записано; ще які закупи цього тижня?.. пара шкарпеток, шнурки до черевиків, сім коробок сірників, голка до примуса, — записано. Підводимо рису».
Старий сховав бльокнот і взявся до склянки. Присусіджена персона помітно зів’яла; почала гукати собі пива. Діставши його, обмочила і обсотала губи, кинулася в безодню щирости: