Патетичний блуд
Шрифт:
Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:
«А як же квіти?»
«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після
«Маленька, що з тобою?»
«Ти на мене більше не звертаєш уваги».
«Дурненька».
«Не звертаєш».
«Господи...»
«Що ти робиш?»
«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.
Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.
Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.
«Що сталося?»
Пауза.
«Йди додому».
Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.
«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»
«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».
«Ти ж знаєш, я проти такого».
«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.
Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає,
і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї — як би це сказати? — ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, — озивається Дека, — в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить — настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.
«От жук, — каже Дека, — і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.
«Чого сумуєш?»
«А?» — здригаюся від запитання Юлі.
«Це він з Настею ніяк не помириться», — замість мене відповідає Дека.
«Тю, — каже Юля, — хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»
«Не чіпай його, — усміхається Дека, — йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».
«Знаю. Вже задумався».
«Знати мало. Треба вміти».
«Не вмію».
Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.
«Все буде нормально, — каже мені; пауза. — Дека, скажи йому, що все буде нормально».
«Да, саме так і буде, — угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, — головне, Віталік, розслабитися».
«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.
«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».
«Нема питань».
«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.
«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»
«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.
«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.
«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»
«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.
Пауза.
«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».
«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».
«Легко тобі казати».