Чтение онлайн

Його бліді губи заворушились.

– Богдане, хто тебе?..

– М'яс… пав… руб… – ледь вловив його шепіт.

– Який рубач? Хто?

– Кот… – і Шалапуха заплющив очі.

Його повезли до дверей з матовим склом. Гліб запитливо подивився на мене.

– Він сказав «м'яс… пав… руб…», – повторив я. – А потім – «Кот…».

– Невже Котов?

Мені теж не вірилось. Одначе не причулися ті слова, мовлені Шалапухою. Його гарячий подих я ніби й досі відчував на своїй щоці. А ми вже вирішили – бригадир рубачів поза підозрою. За що він ударив Шалапуху? Що знав Богдан? Чому опинився біля кінотеатру «Мир»? Часом не призначив йому там

Ми поїхали до кінотеатру. Зупинилися поблизу виходу із кінозалу. Навколо снували перехожі, юрмилася молодь.

Гліб повернув до відчинених металевих воріт між кінотеатром і триповерховим будинком. За ними, наче довгий коридор, прохід кудись у глиб двору.

– Ось тут його знайшли, – сказав Махов, відхиливши трохи ворітницю від стіни.

На асфальті ще темніла пляма крові. Я пройшов далі: глухий невеликий двір, оточений звідусіль стінами. Справжня пастка, якщо заманити сюди жертву. Дорого заплатив Шалапуха за своє мовчання. І коли тепер він заговорить?

А навпроти кінотеатру темніли широкі вікна ощадкаси, де знімав із вкладу гроші Белішвілі.

Минуло три дні. Життя Шалапухи трималося на волосині.

Чорнуха не з'являвся на роботу й нікуди не виходив з хати. Його дружина працювала на турбазі: годувала свиней і підмітала територію, ні з ким не зустрічалась.

Приймальниця замовлень фотографії Меденець теж не виказувала стривоженості.

Бригадир рубачів Котов того дня, коли поранили Бога, знову сидів у дворі за столом і до півночі забивав «козла». Повне алібі. Ми сушили мізки й губилися в здогадах.

За цей час дізналися, що Чорнуха сам колов свиней, і розшукали сліди його сина: він колись навчався у школі № 9, розташованій неподалік їхнього першого будинку. Ім'я сина – Борис, у 1960 році закінчив сім класів. І більше ніяких даних. У місті й області Чорнуха Борис Дем'янович не проживав.

Хто ж тоді приїздив до них «Запорожцем», а потім «Москвичем»?

У розслідуванні мов настало затишшя, як ото перед бурею. Ми відчували наближення нових подій. Вжили всіх заходів, щоб запобігти убивствам і нападам.

І ось на четвертий день сказали Бордюжі, щоб той попросив Чорнуху заколоти кабана. Сподівалися, двірник не відмовить директорові. За роботою він не стежитиме за собою, і ми таки придивимось, чи є у нього шрам на підборідді. До години дня Бордюжа не подзвонив, мабуть, не повернулася з дому дружина Чорнухи.

Я пообідав і, щоб не марудитись у кабінеті, трохи прогулявся: постояв у сквері біля водограю, переглянув газети. Потім пройшовся вулицею. Мимоволі опинився на тому боці, де розташоване фотоательє. З вітрини холодно й насмішкувато дивилася на перехожих своїми прекрасними очима Єва. Неподалік від вікна сиділа огрядна приймальниця Меденець, жінка з таємничим минулим.

Ні, більше не витримаю: все ввижався дзвінок директора турбази… Заспішив до відділу. Чортовий тільки глянув на мене – отже, не дзвонив. Якщо Чорнуха погодиться колоти свиню і не вдаватиме хворого, значить, він упевнився, що поза підозрою. Авжеж, минуло чотири доби з дня вбивства Страпатого, а на турбазі спокійно: міліція нікого не викликала і не допитувала. Дружина, безперечно, розповідала Дем'янові про обстановку на роботі. А там – нічичирк…

І хоч я кожної миті підсвідомо чекав дзвінка, все ж від його звуку аж здригнувся. Схопив трубку.

– Загайгора.

– Він прийшов, –

– Спасибі, Василю Миколайовичу. Ви з ним розмовляли?

– Перекинулися кількома словами. Скаржився на поперек, пив воду.

– Я зараз приїду.

Схопився, забіг до Скорича й попередив майора, що їду на турбазу. Дмитро Юхимович задоволено потер долоні.

– Нарешті… Мене турбує одне, Арсене: чи знає він тебе в обличчя? Може впізнати, – мовив Скорич.

– Навряд щоб Чорнуха стежив за мною. По-перше, живе далеко від міста; по-друге, старий для такої роботи, – заперечив я.

– Ну, гляди там.

Дванадцять кілометрів до турбази «Сосни» видалися мені надто довгими… Ми повинні до сутінків точно встановити, хто Чорнуха – Тягун чи Баглай, і вирішити, як діяти надалі.

Он і верхівки сосен. Крита автобусна зупинка, оздоблена мозаїчними квітами, купка пасажирів. «Уазик» завищав гальмами, повертаючи до турбази. Між соснами, біля господарських будівель, стояв автобус і вантажівка, мигтіли постаті.

Насилу стримав ходу, щоб не побігти. У вікні показна, ставна постать Бордюжі. Мабуть, виглядав мене. Передбачливо розчинив двері свого кабінету.

– Де Чорнуха?

– Біля свинарника.

– Ще не розпочинав?

– У нього свій ритуал, – усміхнувся директор.

Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник – 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.

Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку – лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна, і в ній плавали набряклі недопалки.

Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.

До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.

– Що, Архиповичу, буде свіжина? – весело запитав.

– Еге, кому свіжина, а кому робота, – невдоволено буркнув.

– Ну, цю роботу ви любите.

Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.