Чтение онлайн

–  Небого, Маріє, небого!
– шептали жінки.

–  То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові,

що перед вами на столі. Сипали другі села на пам'ятку - та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі.

Дививси

так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.

Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:

–  Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…

[1] С п у з а - попіл.

[2] Ковбок - обрубок дерева.

[3] П и в к а - м'яч.