Чтение онлайн

Дон сидiв на травi i реготав.

— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?

— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою… i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.

— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.

—

Здається, iснує кращий спосiб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.

— Гаразд.

Кiнець кiнцем, я пiшов до «Флiта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.

— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.

— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?

Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.

Свiт — це твiй зошит для вправ, на сторiнках якого ти розв’язуєш свої задачi. Це — не реальнiсть, хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть, якщо забажаєш цього. Тобi вiльно також писати в ньому нiсенiтницi чи неправду або ж виривати сторiнки. Справжнiм грiхом є обмеження Сущого. Не роби цього.

Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.

— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?

— Нi.

— Коли ти на щось вiдповiдаєш «нi», я знаю, що це «так». Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.

— Проблема полягає в«пройти»чи в «стiнах»?

— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.

Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?

— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м’яко мовив вiн.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним…

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить,

що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого «тiла» проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?

— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?

— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?

— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни… Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.

— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.

— Гаразд. Забудь про те запитання.

— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.

— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.

— Я такого не казав. Це сказав ти.

— Але ж це правда.

— Ну звiсно, — погодився вiн.

— Як ти це робиш?

— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.

— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.

— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.

— Доне, проходити крiзь стiни — для мене не важко, а неможливо.

— Ти гадаєш, якщо повторювати оце «неможливо» знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?

— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.

— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!

— То було легко, а це…

— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?

— Плавав.

— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?

— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:

— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.

Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.