ГЧ
Шрифт:
— Хіба вам не вірять? — спитала вона, бачачи, що уникнути відповіді не вдасться.
— Ви це знаєте, Анні. Професор і Микола Арсенович разом вирішують якусь цікаву проблему. Яку — це для мене таємниця. Я — спостережлива людина і знаю, що ви з друзями змінюєте іноді тему розмови, коли я приходжу. Щось приховуєте. Ваше раптове зацікавлення радіозв’язком було невдалим, ви самі знаєте. Ви не вмієте казати неправду. О, звичайно, я не можу вимагати довір’я… як інші. Але… хіба це дружба, Анні?
Натяк на «інших» вколов Ганну, і вона раптом відчула, що
— Ви не розумієте, Альфред. Батько ніколи й нікому не говорить конкретно про свої наміри. Він бореться за владу над організмом, за продовження життя. Микола Арсенович допомагає йому в техніці. І нічого він сам до пуття не знає. Що ж до наших таємниць, то… скажіть, Альфред… Я чула, що ви прибули в Радянський Союз, щоб передати нам якийсь важливий винахід. Ви можете сказати мені, що це за винахід?
— Анні! Але я не маю права.
— Виходить, ви мені не довіряєте?
— Це ж інша річ! Це не мій особистий секрет.
— От бачите! — підхопила Ганна. — Тоді нема чого ображатися. У всякому разі, можу вас запевнити; що ніяких таємниць, спрямованих проти вас, у нас немає.
Віклінг несподівано повеселів.
— Ну, тоді пробачте, Анні. Я розумію тепер, що поводився по-дурному. Я не думав, що у вас державна таємниця… — Він скоса глянув на неї, розсміявся і швидко мовив далі. —Я мушу подякувати вам за урок. У радянських людей особлива етика, абсолютно нова. Її не так легко зрозуміти людині буржуазного виховання. Облишмо це. Поговоримо про подорож. Коли ви вирішили їхати?
— Як тільки Микола Арсенович видужає. Батько казав, що тижнів через два.
— Як же вам пощастило умовити його кинути роботу?
— Умовили. Він сам зрозумів, що йому треба відпочити.
— А радіо? Він завжди каже, що часто повинен чергувати в ефірі.
— Він лишає товариша Ниркіна замість себе.
— Так. А ви говорили з професором? Може, я буду потрібен йому?
— Говорили. Він сказав, що найближчим часом ви йому не будете потрібні.
Віклінг помовчав з хвилину.
— От що, Анні, — сказав він, — мені треба погодити питання про відпустку із своїм начальством. Якщо відпустять, я їду з вами. Завтра ж з’ясую. Тепер скажіть… — голос Альфреда став м’якшим, бархатистим, і Ганна інстинктивно взяла себе в руки. — Кому належить ця думка… запропонувати мою кандидатуру?
— А це дуже важливо, Альфред?
— Дуже важливо, Анні. Від цього може залежати весь сенс моєї участі в екскурсії.
— Тоді ви можете відмовитись.
Вони пройшли мовчки кілька кроків.
— Розумію… І вас це анітрохи не засмутить, Анні?
— Дуже засмутить. Наш капітан вимагає, щоб у команді було троє чоловіків. А третього в нас немає. Брати незнайомого…
— З вами неможливо розмовляти, — сумно усміхнувшись, перебив Віклінг.
Ганна поверталась додому сама, обмірковуючи цю розмову. Начебто вона не зробила помилки. Віклінга часом ставало шкода, справді, недовір’я — погана річ. Він має рацію. Треба буде поговорити з усіма і постаратися розвіяти цю атмосферу відчуження з
людиною, яка ні в чому перед ними не завинила.Микола почав нудьгувати. Минав уже четвертий день його «лежачого життя».
Ридан прийшов до нього вранці, оглянув, розпитав про сон і хід думок.
— Ну, от що, — сказав він, — давайте поговоримо серйозно. Про той спосіб життя, який ви вели, не може бути й мови. Так?
— Звичайно.
— Добре. Виходить, зрозуміли. Тепер ви здорові, можете вставати. Їхати вам поки що не можна, треба зміцніти, відпочити. Працювати можна, але помаленьку. Що ви думаєте робити?
— «ГЧ», — коротко відповів Микола.
— І більше нічого?
— Більш нічого. З «консерватором» закінчено на два місяці. Якщо, звичайно, туші не почнуть розкладатися передчасно.
— А ваші нічні мандрівки по ефіру?
— Я вже домовився про це з Ниркіним. Він дуже досвідчений, здібний короткохвильовик і, звичайно, зуміє після кількох уроків засвоїти мою манеру працювати на ключі, мій «почерк». Він регулярно приходитиме сюди в дні моєї «ефірної вахти» і сидітиме за передавачем години дві.
Цей план повернув Ридану звичну веселість. Мрія його наближалась до здійснення. З яким нетерпінням він чекав цього моменту, якої боротьби з самим собою коштувало йому стримувати Миколу від роботи!
Микола встав, прийняв за порадою професора міцну хвойну ванну, а після сніданку погуляв трохи по саду. Потім попрямував у свою робочу кімнату, де на окремому столику стояв кістяк «ГЧ». Розібрані деталі лежали біля нього. Микола відкрив ящик і дістав з купи м’яких стружок новий невеликий балон свинцевої лампи…
…Увечері прийшов Федір. Відтоді, як була задумана їхня літня подорож і Федір став «капітаном», він майже щодня бував в ординському особняку. Виникало багато всяких підготовчих справ, які потребували обговорення. Насамперед потрібно було вибрати маршрут, знайти відповідну річку. Це, як виявилось, було далеко не простою справою, хоч майбутні мандрівники одностайно сходились на основному: річка має бути дикою, малонаселеною, несудноплавною, лісовою і мисливською.
І от друзі сиділи за столом, заваленим географічними картами, туристськими довідниками. По багато разів обговорювали то одну, то іншу пропозицію і… ніяк не могли знайти «свою» річку серед великої кількості річок Радянської країни.
Нарешті прийшов і Віклінг. Увагу всіх привернув невеликий плаский ящик, який він урочисто поставив на стіл перед Миколою.
— Ось вам подарунок з нагоди одужання.
В ящику була готова передня панель для «ГЧ» з усіма органами керування. Це був шедевр точності й витонченості. На великій круглій шкалі настройки вмістилося дві тисячі поділок, з яких кожну можна було за допомогою додаткової мікрометричної шкали поділити ще на сто рівних рухів стрілки. Ридан і Микола були захоплені. Справді, Віклінг показав себе митцем у цій роботі.