ГЧ
Шрифт:
Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?
— Дивно, що нас досі не чіпають, — міркує Мюленберг. — Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж можуть бути. В усякому разі, пам’ятайте основне:
Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…
Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.
Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.
— Пан Мюленберг? — спитав він.
— Так, — важко дихаючи, відповів інженер.
— Будь ласка, я проведу вас.
Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.
— Сідайте; пане Мюленберг, — запросив він. — Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?
— Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.
Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.
— Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…
— І?.. Я запитую про його долю.
— Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.
— Так. А чому він відмовився підписати договір?
— Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.
— Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? — підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.
Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.
— Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.
— Не сумніваюсь, — вставив Мюленберг.
— Так от. І становище це ще погіршиться, якщо ви й далі стоятимете на позиції Гросса. З другого боку, ваше становище може різко змінитися на краще…
Мюленберг мовчав.
— Умови, які ми пропонували Гроссу, лишаються в силі. Нам треба вдосконалити машину, як пропонував Гросс. Ви могли б керувати цією роботою в наших електротехнічних лабораторіях…
— Військових?
— Звичайно.
— Дякую за відвертість! Відповім тим самим. Скажіть, пане Вейнтрауб, ви маєте яке-небудь уявлення про такі речі, як честь, обов’язок? Відкриття Гросса належить Гроссу. Я був його другом і помічником протягом десяти років. Гросс довіряв мені. Тепер він відмовився передати вам своє відкриття. Ви хочете заплатити мені, щоб я видав його таємницю? Мовою чесних людей це називається зрадою і підлістю!
— Все це так, пане Мюленберг. Але ви не можете не розуміти, що в даному разі ми маємо справу з явищем великого політичного значення. Володіючи відкриттям Гросса, Німеччина стає наймогутнішою державою в світі. Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти. Невже ви не бачите, що тут ваші аргументи про особисту мораль стають об’єктивно мізерними і шкідливими для цілої нації, до якої ви належите? Мюленберг з обуренням
підвівся.— Ні, ця софістика придатна тільки для лоботрясів, яких ви навчаєте у ваших штурмових загонах. Ви дбаєте про сумнівне благо нації, пане Вейнтрауб, а я виходжу з інтересів людства. Як бачите, у нас різні масштаби. Можу уявити, яку б пожежу ви запалили в світі, якби вам пощастило справді оволодіти машиною Гросса!
— Ми нею оволодіємо, — прошипів Вейнтрауб. — Сумніваючись у цьому, ви обдурюєте себе. Розрахунки Гросса у нас. Відновлення іонізатора — питання часу. Ми запрошуємо вас лише для того, щоб прискорити справу. А коли треба буде, ми змусимо вас допомогти… Не забувайте цього!
— Та-ак… — непевно протягнув Мюленберг. — Я гадаю, розмова закінчена?
— Ще запитання. Скажіть правду: деталь іонізатора, яку ви тоді взяли з собою, у вас?
— Я завжди кажу тільки правду, пане Вейнтрауб! Вона знищена.
— Я так і думав. — Він подзвонив. — Можете йти. Раджу гарненько подумати про мою пропозицію, у вас буде тепер досить вільного часу. Цими днями ми ще поговоримо.
Мюленберг повернувся і вийшов. Той же незнайомий чоловік ішов за ним пустими коридорами установи.
Минуло три тижні болісної самотності.
Це було незвичайне для таких випадків ув’язнення. Мюленберг бачив, що умови, в яких його тримають, зовсім не схожі на звірячий режим, встановлений для людей, що показали себе противниками фашизму. Його не морили голодом, не змушували виконувати безглузду і непосильну роботу, прибирали кімнату, міняли білизну. Зате це було катування самотністю, мовчанням і бездіяльністю. Вейнтрауб мав рацію: Мюленбергу лишалося тільки думати. Ні книг, ні паперу йому не давали.
І от він думав. Спочатку це було нормально. Він обмірковував головним чином становище Гросса. Судячи з розмови з Вейнтраубом, вони не покладали на нього ніяких надій. Так, Гросс — героїчна особа. Якщо вже він сказав «ні» — то й край. Ніякі умовляння, погрози і навіть насильство не змусять його зрадити своїм принципам. Вони, мабуть, одразу відчули його фанатичну незламність. Певно, його життя в небезпеці.
Звичайно, можна було б викупити Гросса, зрадивши його ж самого: видати таємницю, одержати Гросса і… власну волю.
В уяві Мюленберга поставали картини винищувальної тотальної війни. Цілі армії людей падають мертві під помахом невидимого променя. Палають мирні міста, злітають у повітря склади снарядів і порохові погреби. Загони розгнузданих солдатів вриваються у квартири жителів, музеї…
Ні, ні… Гросс прокляв би його, одержавши волю такою ціною.
Мюленберг сидів на ліжку, обіпершись спиною об стіну, розкинувши руки, і думав, думав… Уява малювала картини ув’язнення Гросса, жахливі катування, яких він зазнає… Потім виникало його власне майбутнє — наступна розмова з Вейнтраубом.
Розмова тривала цілі години. Для Мюленберга дійсність переставала існувати. З кожним днем розпалений мозок працював усе гарячковіше, думки летіли, набігаючи одна на одну, не даючи жодної секунди забуття.
Все важче було заснути. Болісне безсоння терзало хворе серце, змушуючи його стрибати підстреленим птахом і тремтіти в лякаючих припадках.
І от двері кімнати відчинилися. Це було по обіді. На порозі стояв штурмовик.
— Прошу йти слідом за мною, — сказав він.
Вони вийшли у двір, сіли в закритий автомобіль.