ГЧ
Шрифт:
Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!
Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.
Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства — і з душі, і
Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.
Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.
Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», — подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.
Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.
— Оце він і є, той самий, — відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.
На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.
Ганс їв з насолодою і в межах пристойності брав участь у розмові — поглядами, мімікою, усмішками. Здавалося, цим була цілком захоплена його увага.
Насправді думки його напружувались, шукаючи пояснення для того, що тут відбувається. Пильна увага ловила факти, які свідчили, що не все так просто й безтурботно навколо нього, як здається. Недарма то один, то інший із співрозмовників поглядав на годинник. Двічі до каюти, крім кока, заходив чоловік з папірцем, який він передавав головному з «китів». Аркуш прочитувався й передавався з рук в руки, й разу не дійшовши до Ганса і не повернувшись до нього навіть віддалік лицьовим боком. Прислухаючись до кроків цієї людини, Ганс встановив, що вони ведуть у радіорубку, розташування якої він знав. Виходить, це були радіограми, але, судячи з міміки тих, що читали, не ті, які їм зараз були потрібні.
І чому ця компанія не спить, адже можна було звеліти розбудити їх, коли він з’явиться. Так, мабуть, вони чекають якогось повідомлення, зв’язаного з його прибуттям на шхуну, з планом висадки розвідників. Усе це не віщувало нічого доброго і непокоїло Ганса.
Коли він скінчив їсти, «хазяїн» урвав розмову, знову наповнив його чарку коньяком і запропонував перейти
до справи.Для початку кілька питань. Чи вважає він, що його спосіб висадки загалом виправдав себе на практиці. («Безперечно», — впевнено відповів Ганс). Чи потрібні які-небудь зміни в його початковому проекті («Так, дещо не було враховано внаслідок неточного знання радянської дійсності»). Чи вважає він, що план висадки групи, яка перебуває зараз на борту шхуни, лишається в силі і операція може бути проведена в будь-який момент?
— На жаль, операція розрахована не цілком за моїм планом, і тому може бути здійснена залежно від погоди, — відповів Ганс.
— На жаль, — іронічно повторив «хазяїн», — це було необхідно з деяких міркувань. Ваш план дуже цікавий, але він потребує ще практичної перевірки — і неодноразової. Ви ж самі знайшли якісь недоліки. Ось обміркуємо їх, усунемо, знову спробуємо… Ну, доповідайте все по порядку.
Ганс упевнено розповів, як відбувся його рейс з «торпедою», як він спокійно й безтурботно, при світлі ранкового сонця вибрав відповідне місце на пляжі, де було менше людей, потім вийшов на пісок, розмотуючи за собою капроновий шнур з котушки, схованої в плавках, як підтягнув за цей шнур ближче до берега напівзатоплений рюкзак… А з плавок він дістав, відпочиваючи на березі, майстерно складений мішок з найтоншого шовку, непомітно надув його, удаючи, що вирив його з піску, — і з цією копією свого рюкзака (демонстративно несучи його на виду у купальників) пішов знову у воду, щоб його помити. Тут уже неважко було замінити фальшивий рюкзак справжнім, повернутись, відкрито дістати білизну, костюм, одягтись…
Уся ця фантазія, рясно насичена дрібними фокусами й технікою, вигаданою Гансом і відомою слухачам тільки з його знаменитого «проекту», виглядала в цій жвавій розповіді захоплююче й переконливо. Вона одвертала увагу, відводила од небезпечних питань.
Потім він з тим самим захопленням виклав заздалегідь ним вигадану і детально продуману розповідь про організацію бази для підготовленої групи розвідників. Авжеж, він навідав свою тітку Лайне Тооп на хуторі Вооркіле, біля Ринга. Вона, як і раніше, ненавиділа Радянську владу, хоч і не показувала цього, до Юханнеса, небожа і приймака, ставилася дуже ніжно. Вийшло досить вдало: вона задумала побудувати невеликий будинок дачного типу для своєї дочки, яка одружилася в минулому році. Ділянку тут саме, на хуторі, вже одержано, навіть будівельні матеріали заготовлено. Юханнес обіцяв їй цими днями повернутись, підшукати артіль будівельників, допомогти грішми. На час роботи «артіль» розміститься в тітки, місця цілком досить, звичайно, без особливого комфорту, але пора літня. Так що нікому не доведеться навіть ховатися принаймні тижнів три-чотири…
Знову шеф подивився на годинник, і «кити» перезирнулися. Краєчком ока Ганс перехопив жест одного з них, що сидів збоку від нього: він ствердно, начебто схвально кивнув головою.
Шеф підвівся і підійшов до телефону. Ганс замовк.
— Як там з погодою, Ервін?
Мембрана зазвучала з такою силою, що шеф одвів трубку од вуха. Тепер усім у каюті було чутно, що відповідали шефові.
— Погода напрочуд рибальська, ваша честь, — грайливо вирікав низький, прокурений голос морського вовка. — Тепло, сиро й туманно. Саме слушний час поставити мережу. Накажете?
— Точніше, точніше, Ервін. І без жартів, будь ласка.
— Будь ласка: вітер три бали, зюйд-ост, інакше кажучи, радянський, але, незважаючи на це, ласкавий і теплий. Температура вісімнадцять і п’ять десятих, кімнатна. Хвиля — чотири бали, колискова… Наче і все…
— Не стройте дурня, Ервін! Туман?!
У трубці залунав добродушний сміх.
— Пробачте, ваша милість, я забув, що ви волієте пити молочко з-під корови, замість чистого віскі. Можу почастувати, виходьте на палубу. На жаль, метеорологи не придумали бальної системи для туману, так що точніше не можу…