Дотик
Шрифт:
Александр вирішив побачитися з Елізабет лише наступного дня, і сер Едвард мав з ним довгу розмову і порадив йому дочекатися, поки Елізабет прокинеться після сну, викликаного прийомом настоянки опію.
Увійшовши до кімнати, Александр помітив, що та невпізнанно змінилася. Зайві меблі прибрали, ті, що лишилися, загорнули в чисті білі простирадла, в одному кутку стояла хрустка біла ширма, Джейд і Перлина були вдягнені в білі фартухи, а у повітрі висів слабкий запах карболки.
«Який же ж я боягуз, — подумав він, наближаючись до ліжка. — Усіляко уникав її цілих десять тижнів». Шкіра Елізабет злегка пожовкла, білки очей, які вона
— Сер Едвард уже казав тобі? — спитала вона, облизуючи пересохлі губи.
— Про новітній спосіб лікування? Так.
— Я хочу, щоб він його застосував за необхідності, Александре. Як же ж я втомилася!
— Ясна річ, бо ти прийняла настоянку опію.
— Ні, я не це маю на увазі, — роздратовано відказала Елізабет. — Я втомилася взагалі! Втомилася лежати в ліжку, та ще й на лівому боці, втомилася випивати галони води, втомилася від того, що мені погано і я цілий день почуваюся нещасною! Це тортури! Чому це сталося зі мною? Такого не бувало ні в Драмондів, ні в Маррі.
— Це не залежить від родини, Елізабет. Сер Едвард пояснив мені, що родинна спадковість тут ні до чого, — відповів Александр з байдужим виразом обличчя. — Твоя дитина — сильна й здорова, але він бажає побачити покращення твого настрою.
По її щоках покотилися рясні сльози.
— Я прогнівила Бога.
— Не мели дурниць, Елізабет! — випалив, не стримавшись, Александр. — Сер Едвард пояснює цю хворобу тривалою морською подорожжю, зміною клімату та їжі. До чого тут Господь? Це — нелогічно.
— Я не звинувачую Бога, я звинувачую себе за те, що не слухалася його.
— Що ж, — вишкірився Александр, — я маю для тебе приємну звістку. Я безкоштовно виділив ділянку землі, на якій особисто споруджую пресвітеріанську церкву Тому зможеш решту життя провести в ній, поклоняючись тому богу, якого придумав засновник пресвітеріанства — Джон Нокс.
У неї аж щелепа відвисла від несподіванки.
— Що я чую? Александре! Але ж чому?
— Тому що до мене причепилася з цією ідеєю Рубі і ніяк не відчепиться!
— Молодець Рубі, — мовила Елізабет і боязко посміхнулася.
— А тобі ніколи не спадало на думку, що коли Бог карає тебе, то це, можливо, за те, що ти подружилася з такою неправедною жінкою, як Рубі?
Елізабет не втрималася і розсміялася.
— Не кажи дурниць.
Стиснувши кулаки, Александр різко крутнувся на стільці і уставився у вікно на ліс. Він знав, що не мусить грубо розмовляти з нею, але не втримався.
— Я ніяк тебе не зрозумію, — мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. — І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, — так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку — це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу — ось що я думаю.
Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.
— Ох,
Александре, ми — приречені! — вигукнула вона. — Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.— Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.
— Нехай буде, як буде, — спокійно мовила Елізабет. — Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти — згоден?
— Звісно, що так, — повернувся він і поглянув на неї.
— Хоча, — продовжила вона, — якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.
— Александр Кінрос ніколи не здається, — мовив він. — І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.
— Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?
— Так.
Перейми почалися в Елізабет напередодні Нового року. Її стан погіршився до нестерпного головного болю, болів у верхній частині живота, але потім настала певна стабілізація. А коли її очі почали закочуватися, а обличчя — посмикуватися, доктор Вайлер узяв у своєї дружини шприц, швидко ввів його у черевну порожнину Елізабет, трохи потягнув назад поршень, щоб переконатися, що голка не увійшла в кишечник, і здійснив ін’єкцію п’яти грамів сульфату магнію. Конвульсії посилилися і від обличчя перейшли до рук, а потім усе тіло заціпеніло і почало потужно смикатися. У рот Елізабет уставили дерев’яну розпірку, а руки зв’язали, щоб запобігти самопошкодженням. Але вона таки вийшла з конвульсій — з синьо-чорним обличчям, важко і переривчасто дихаючи. Не чекаючи настання другого нападу конвульсій, сер Едвард здійснив іще одну ін’єкцію, а в той час дитина, якою вже опікувалася леді Вайлер, почала проштовхуватися через дітородний канал без будь-якої допомоги з боку матері. Елізабет, хоча й не будучи в комі, майже не відчувала болю від переймів.
Рубі та Констанція чекали унизу в кімнаті для гостей, а Александр тим часом зачинився у себе в бібліотеці.
— Тут так тихо, — мовила Констанція, тремтячи від переживання. — Ні тобі криків, ні завивань.
— Мабуть, сер Едвард дав їй хлороформу, — припустила Рубі.
— Леді Вайлер пояснювала інакше. Якщо в Елізабет почнуться конвульсії, то хлороформ лише заважатиме диханню, яке й так їй даватиметься через силу. — Констанція взяла Рубі за руку. — Ні, тиша, напевне, свідчить про те, що у нашої дорогої дівчинки почалися корчі.
— Господи, ну чому це сталося саме з нею, га?
— Не знаю, — прошепотіла Констанція.
Рубі поглянула на годинника.
— Уже перша година ночі. Дитина народиться в новому році.
— Що ж, сподіватимемося, що 1876 рік стане для Елізабет щасливим.
Увійшла місіс Самерс і принесла тацю з чаєм та бутербродами. Її обличчя було таке байдужо-пусте, що Рубі та Констанція нічого не змогли прочитати з його виразу.
— Дякую, Меґґі, — мовила Рубі, підпалюючи нову сигару від попереднього недопалку. — Ти що-небудь чула?
— Ні, мадам, нічого.
— Не схвалюєш мою поведінку, еге ж?
— Ні, не схвалюю, мадам.
— Мені байдуже. Але запам’ятай одне, Меґґі: я пильную тебе увесь час, тож поводься як слід.
Задерши носа, місіс Самерс гордим кроком покинула кімнату.
— Рубі, ти створюєш собі непотрібні проблеми, — зауважила Констанція з кривою посмішкою. — Дивно — як багатство здатне вплинути на соціальний статус жінки!
— І то правда. Коли ти — член ради директорів підприємства «Апокаліпсис», не треба смоктати в когось під столом за пять шилінгів.