Чтение онлайн

«Ким я хочу бути? — випитував папір Влад. — Півнем на чималому пташиному дворі. Щоб довкіл було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього обійстя іноді прилітав сусідський когут, ми б із ним дружили і чубилися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… і всі б мене обожнювали, і я нікому нічим не був зобов’язаний. Так і прожити б усеньке життя — нікуди не їздити, нічому не вчитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… А яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні

від мене…»

Влад спохопився. Перечитав написане, хотів закреслити — але вчасно згадав: в чистовику виправляти неприпустимо. Махнув рукою — яка різниця! Це його твір — прощання з театральним інститутом, що хотів його в себе вступити, але який отримає дулю з маком, а не Влада. Краще б Агнію прийняли…

«А загалом я пожартував, — дописав він. — Я не хочу бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».

Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.

— Зажди! — нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:

— Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…

— Дякую, — сказав Влад із жалем. — Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.

І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…

— Тебе зарахували, — сказала мама.

Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері — о двадцять другій десять — у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.

Сорок хвилин тому мама вийшла — ніби за хлібом, — але виявилося, що списки вступників уже вивісили.

— Тебе зарахували, — повторила мама зі священним жахом. — Молодець, Владку…

Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.

— Ти не помилилася? — запитав безнадійно.

Мама замахала руками, як вітряк під час бурі.

Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…

— Такий божевільний конкурс, — тихо сказала мама. — Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?

— Радий, — підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза — Влад відбив би собі м’яке місце.

Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?

Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.

Що ж, отже, це він… талановитий?

— Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, — самовдоволено сказав професор. — Ви — безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб

досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.

Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.

Владове самолюбство було втішене.

Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов — однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.

«Це Доля», — думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального — зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…

З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?

Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:

— Що сталося?

— Зле почуваюся, — тихо мовила мама. — Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.

Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:

— Задуха…

— Нічого не сталося? — запитав він тривожно.

Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.

— Ти не хвилюйся, — сказав Влад. — Тепер усе буде гаразд.

— Так, так. Ось лава, давай присядемо.

Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.

«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять — випускники школи номер сто тридцять три.

До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.

За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».

Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.

Тінь її повзла асфальтом — чорний чотирикутник.

Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.

Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.

І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.