Чтение онлайн

Я насторожилася. Напади паніки? Це на Ленку геть не подібно. Абсолютно врівноважена моя подруга, зразок спокою та раціональності. Згадався той випадок, коли і мені раптом стало страшно біля мостика – пам’ятаєте, того дня, коли скакала по шпалах на Будку з грошенятами?

– Ладно, давай закопаємо бідолаху, – перебила мої роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маєш чим, чи принести лопату з машини?

Ми закопали котеня там, де й знайшли. Ленка одразу з’їхала у своїх нескінченних справах, а я, нарешті, присіла на лавку під яблунею, щоб запалити.

Палячи на лавці під яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, і радувалася цьому. Сподівалася, що картина смерті котеняти, яка тепер стояла перед моїми очима, хутко поблякне. Принаймні, через ніч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку підвела, не виправдала покладених на неї надій. Не могла я забути це видовище ні назавтра, ні післязавтра.

Тим не менш, робота над романом йшла далій, хоча й не так,

як мені думалося.

…Навскісні проміння сонця перетинали ремізу 23 днем; тоді в них танцювали вальса малі пилинки, порошинки сіна, на широких дошках лежали сонячні проекції вікон. Але ввечері, коли сонце ховалося за далекий ліс і вечірня зоря довгого літнього дня змінялася світлою та короткою нічкою, освітлення в ремізі не було, і світили, бодай 24 , тільки обличчя молоді; здавалося, світло промінилося з очей дівчат та хлопців, які танцювали вже не тільки вальса. Зі скрипки музиканта також лилося світло, деколи, і відбивалося, посилюючись, від гладких широких лобів, від дужих рук, що шукали одна одну, від твердих дівочих литок. Ніхто не сидів на лавах, коли ремізу заповнювали звуки музики, а у великих шибах догорала вечірня зоря… Світилися й п’ятки танцюрів: босі в тих, хто любив землю, взуті в тих, чий батько її мав. По-різному сяяли Марія Сєргуц та її подруга Пелажка Панасюк. Марія – синім, золотим, пристукуючи обцасиком 25 ; у сяйві, що вирувало коло босої Пелажки, золотий та синій злилися в зелений сніп, і зелені, трав’яні пошуги світла вирували й коло її хлопця, Степана…

Золоті, сині, червоні проміння життя.

Тримаючи праву руку Марії лівою над їх головами, перехвачуючи її, повертаючи Марію коло себе в складаному танці, Іван нахилився до неї і прошептав:

– Я для тебе небо прихилю!

Золоті, сині проміння їхніх облич – Марії Сєргуц та Івана Дубняка.

Марія підняла лице до нього, блиснула усмішкою.

– Навіщо мені тоє небо? – подумала.

Заблискали далеко біля небокраю зоряниці, десь ішла нечутна гроза. Марія Сєргуц думала, що прихилене небо їй непотрібне.

З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – або, як у нас сказали б, – булками хліба, які виросли вчетверо і тепер трохи перевішувалися за краї бляхів. Самопечений хліб мівся стати головною та почесною стравою на новосільному столові – сьогодні ввечері до мене збиралися приїхати Влянка, Ленка, Оксанка – букет леді, тремтіння фіалок – щоб відзначити моє новосілля.

Чим мені цих леді покормити на входинах – була для мене велика задача, яка щільно займала мої думки до тих пір, поки, розбираючи завали мотлоху в клуні, я не натрапила на форми для випічки хліба – простокутні, з якогось чорного металу, точно такі, в яких, ще пам’ятаю, колись пекла хліб баба – в нас такі називають бляхи, і це слово має наголос на останній склад і не має жодного відношення до популярної у російськомовних лайки. Бляхи були в доброму стані, аж просилися до пічки. І це наштовхнуло мене на ідею: зроблю вечерю в стародавньому стилю! Для кулінарії ж головне, не як приготувати, а з чого. Найважніше – щоб з добрих продуктів, а все решта – так, прикраси, помпончики на шапці. Тому я купила саморобне борошно (от, до речі, ніколи у нас тут так не кажуть, кажуть – мука, але нехай, все ж таки будемо говорити літературною мовою) та саморобні дріжджі в знайомої фермерші зі Страдча і спекла хліб сама. В тієї ж фермерші набула ще деяких домашніх продуктів та зробила страви, рихтик 26 , як баба колись…

Пах хліба був запаморочливим; він змішувався з пахом смаженої до золота

на конопляній олії річної риби, і терпіти було тяжко.

Як почувши той пах, підтягнулися Влянка та Ленка – приїхали разом Ленкіною машиною. Ми обнялися з сестрою. Так склалося, що цим літом вона, занятая справами у Мінську, майже не бувала в Добратичах, і не бачила ще Будки й тепер, оглядаючи мій дім і двір, оживилася: «Ось тут, пам’ятаєш, ми закладали свої «секретики»… Згадуєш, композиції з «золотка» з цукерок, квіточок, під шкельцем, в тайному місті, щоб ніхто не знав, а після треба було приходити в те тайне місце та любуватися… А з цієї вишні я впала… А вода з колодязя, чи така сама на смак? Така сама. Ох, і туалет той самий, дивись ти. А ти вже провела до дому воду та каналізацію? Провела? То добре. Треба ще газ підвести, з дач, у них же є. Ось тобі як подарунок оплачена домова на ці роботи. Надійна контора, перевірена, приїдуть по твоєму першому дзвінку, тільки-но будеш готова». Мені приємно було її оживлення, приємно було й отримати такий доречний подарунок.

Дівчата помогли накрити стіл на дворі під яблунею – крім хліба, були ще масло, сир, жарена риба, молода картопля з тушкованою капустою, мед та французьке шампанське. Виключаючи тільки мед з шампанським, все решту я зробила (і добула) сама. То була перша за десятки років самостійна рибалка – плотва, йоржики, канадські сомики, підлящики сріблисті, трепетливі з Копаного Рову (в мене аж шкура на руках засвербіла, поки їх перечистила – алергія) – як і перше збивання масла, як і роблення сиру. Вдалося все! Масло зі сльозами на жовтому боці, сир, в який я додала розмарину, пахнув раєм… А, ще ж яйця були, також від курей тієї фермерші, з жовтками кольору передвечірнього сонця, а ще черешні кольору сонця ранішнього та абрикоси (барви легкої хмарки на полуденному сонці – все того ж походження.

Влянка сказала, що чекати бездійно кіля такого столу довго вона не зможе, чим мене вельми порадувала.

Подзвонили Оксанці, виявилося, що вона вже під’їжджає, тут же вона й вирулила до коворота 27 на своєму ровері. В сенсі, лисапеді. Вирішили, що одразу сідаємо за стіл, а оселю Оксанка огледить пізніше.

Шампанське довірили відкрити мені як професіоналу-рецидивісту (сказала Ленка). Вечір, теплий літній вечір мого новосілля, почався.

Я бачила, що моя ідея оказалася вдалою. Леді їли, як зголоднілі косарі. Поки мої подруги тягають з мисок рибку, пухкий хлібець, білий сир, поки вправляються з черешнями – а я дивлюся на їх поверх бокала з шампанським – я трохи опишу їх для вас. Якось же ще не приходилося мені їх описувати, правда? То зараз самий час.

Нам, дівчатам, всім близько по півстоліття, і обличчя наші пройшли через фільтр років, а тягар полу набув вигляд прозорого голубового 28 флеру.

За плечима життя. Час вже підводити підсумки. (Перепрошую за штамп). Хтось директор сільської шкілки (це Оксана; скільки випусків вона вже відправила у світ! Але тепер сільські школи безлюдніють, кажуть, і школу в Страдчі збираються закрити), хтось – бізнесвумен (Ленка), хтось – громадська діячка та власниця телеканалу (Влянка, сестра), хтось – абищо, що бовтається в прозорій воді (я).

І є таке, що нас об’єднує. Хоча ми про це ніколи не говоримо, і, крім мене, може, ніхто це не усвідомлює.

Землячки.

Тріумвірат (мене з Улянкою можна рахувати за одне, як близнят).

Як ви живете, дівчата?

Якось вони вміють щебетати з часом.

Почну, звісно, з Улянки, моєї сестри-близнючки. Раніше ми були дуже подібні, й описати її – значило описати й мене. Але коли з часом розійшлися долі, то по-різному змінялося й обличчя. Тепер вона худенька, вирізано з неї її фізичну жіночу сутність, після хіміотерапії без волосся, а тому завше в хусточці; у світло-карих очах її сила й печаль; а коли вона посміхається, здається, що всі життьові неприємності скінчилися раз та назавжди. Захворівши, вона стала губляти вагу, я тоді також трохи схудла – з близнюками таке буває. Але все ж я повніша, чим вона. Але в очах в мене сили немає. Кудись вона поділася.

Взагалі, я невдаха серед моїх подружок.

Наприклад, як я вже казала, тільки в мене одної невиразна талія. Але то не сама гірша з моїх доган та хиб.

Життя било мене у хвіст і в гриву, й було за що. Бо в мене слаба воля, а в них усіх – сильніша. Хоча й їхні життя були непростими. Але от я осталася одна. А вони – ні. Я не маю зараз ні дітей (моя єдина донька вмерла маленькою), ні чоловіка (Антон спробував до мене вернутися від своєї співачки, задля якої мене покинув, але я його не прийняла – перегоріло, і я більше не хотіла бути разом з колишнім чоловіком, не відчувала його навіть другом). А от у Влянки є й коханий чоловік, і двоє чудових дітей – Ліна й Казик, і це допомагає їй багато у чому, особливо зараз, коли вона лікується від раку (я з приємним почуттям відзначила, що Влянка взяла другу порцію риби).